4 (1)

На вихідні я мала чіткі плани: зробити реферат, який треба здавати через два тижні, та почати готувати англомовну статтю, бо треба подати її якомога швидше, аби в журналі встигли прорецензувати до заліку з іноземної мови. Тоді можна буде зарахувати ту статтю не тільки замість нудного і позбавленого будь-якого практичного змісту есе, а і замість контрольної роботи. А решту я вже якось зроблю сама.

З англійською ми, м’яко кажучи, не надто дружили. Тобто, я, звісно, здала клятий ЄВІ*, коли вступала два роки тому на магістра, і знання якісь мала, але любові до іноземної мови у мене так і не з’явилось. Лише стійке відчуття, що наші викладачі знають предмет значно гірше за студентів, дарма, що ставлять такі вимоги, що їх і носій не виконає.

Йому ще й скажуть, що вимова «неправильна».

Тато зазирнув до мене в спальню, подивився на екран мого ноутбука і з легким здивуванням поцікавився:

– Ти знов вся в навчанні?

– Та куди ж я подінусь, – всміхнулась я.

– Може, пішла б погуляла?

Від батька таке можна було почути дуже рідко. Не те щоб він мав щось проти мого відпочинку, просто завжди переживав, аби ніхто сторнній не посмів до мене наблизитись.

– Я подумаю, тату, – я вирішила не відмовлятись і не заявляти, що просиджу увесь день вдома. А то потім надумаю кудись вийти, і батько образиться, що я йому збрехала. – Може, і прогуляюсь. Тільки спочатку розберусь зі статтею, хочу швидше з цим покінчити.

– Ну гаразд, – зітхнув він. – Дивись, кошенятко моє, не перепрацюй. А то тобі тільки дай волю, ти завжди будеш навчатись…

– Вся в тебе, – підморгнула я йому. – Ти ж знов на роботу.

– Аякже, – кивнув тато. – Слухай, сонце… Я сьогодні, може, затримаюсь, буду зовсім пізно. Або взагалі зранку. Там шеф щось придумав, вимагає бути…

– Без питань.

Тато відпочивав дуже мало, але іноді затримувався на корпоративах аж до ранку. Траплялось це від сили раз на три-чотири місяці, і я, звісно ж, не стала б пред’являти батькові жодних претензій і задавати дурні питання.

Власне, мене щоразу дивувало, що він ніби брав у мене дозвіл кудись піти. Дорослий же чоловік, а я його донька, хіба він не може самостійно прийняти рішення, йти чи ні? Крім того, він ніби боявся лишати мене одну вдома. Дарма, що я мала вже двадцять три роки і прекрасно провела б час і на самоті, не важливо, чи з рефератом, чи з подругою, чи просто відпочивала б одна.

Ще хвилин двадцять тато шурхотів у вітальні та в коридорі, збирав речі, а тоді я почула, як він грюкнув дверима – отже, пішов. Тепер можна було зосередитись на роботі.

Стаття все ніяк не хотіла дописуватись, та я виявилась впертішою за неї та глючний інтернет, який відмовлявся видавати в пошуковику словники та не хотів автоматично перекладати спецтерміни. Полюбувавшись на черговий витвір нейромережевого мистецтва – замість перекладу мені просто зробило трансліт, – я вже була готова здатись і піти на пошуки паперового технічного словника, що валявся у нас вдома, як раптом в двері подзвонили.

– Сподіваюсь, то якась англомовна фея, що прийшла мене порятувати, – пробурмотіла я невдоволено. – Бо я скоро з глузду з’їду з цими папірцями…

От тільки на порозі виявилась не фея – а моя двоюрідна сестра. Я спочатку завмерла, здивована її появою, тоді радісно зверескнула і кинулась обіймати.

– Лада! Ти приїхала!

Колись ми з нею бачились кожного тижня, а то і частіше. Зараз все більше зідзвонювались, бо сестра тепер жила в Києві, активно будувала медійну кар’єру, періодично каталась по світу і жила тим життям, про яке так мріяв Святик Карогодський. А ще вона здавалась мені найщасливішою жінкою на світі, до божевілля закоханою в свого чоловіка. Пам’ятаю, два роки тому бурчала мені, що їй ніхто не треба, вона звикла бути самою і отримує від цього задоволення. Виявилось, то вона просто не зустріла ще свою долю.

– Звісно, я приїхала! – вигукнула вона. – Не могла ж я лишити свою прекрасну сестричку без привітання з початком аспірантури. Тим паче, в тебе тут стільки цікавого відбувається… Дядь Льоня вдома?

– Ні, – я хитнула головою. – Поїхав на роботу.

– В суботу?

– Ага. І буде аж завтра зранку.

– Цікава робота, – присвиснула Лада. – Але добре, бо я не хочу знов вислуховувати казки про те, що Рус спить з молодими акторками. Дістав, чесне слово.

– Він просто переживає…

– Ага, переживає, – кивнула дівчина. – Хай за себе переживає і у психіатра перевіриться, старий бовдур, – Лада ніколи не тримала в таємниці, що вона думає про методи виховання мого батька і його ставлення до чоловіків.

Що ж, я могла її зрозуміти. Вони з Ладою навіть не кровні родичі, але це не завадило татові підготуватися, перерити світську хроніку та викотити їй статистику, як часто режисери зраджують своїм дружинам з акторками. Бідний Руслан, здається, не знав, що йому робити – чи надіти моєму татові ту статистику на голову, чи просто піти. Познайомились на славу, нічого не скажеш.

– Але гаразд, – Лада побачила, що я знов налаштована не настільки радикально, щоб остаточно відкинути батькову опіку, і вирішила не тиснути. – Не будемо про це. Просто пам’ятай, якщо що – тільки свисни, і я одразу примчусь на допомогу. А зараз, сподіваюсь, ти не маєш ніяких термінових справ, тож зберешся, і ми підемо гуляти, так, Ксюш?