3 (4)

Кляті блакитні очі! Так би і втонула. Але зараз мені треба витрусити зі свого мозку усю ту романтичну дурню, втрусити туди здоровий глузд та відсунути від себе подалі оце парнокопитне, доки я не отримала додаткових проблем собі на голову.

Не можна зацікавлюватись мажорами. А про таких, як Василенко, навіть думати позитивно не варто, бо це добром не скінчиться. Анітрохи. Все, чого я доб’юсь, якщо зараз піддамся почуттям – це він трохи покрутить зі мною, тоді кине, і буде у мене розбите серце і купа проблем. Як потім ті чотири роки аспірантури терпіти? Я ж здурію.

– Що ти чула, питаю? – Михайло згріб мене в свої обійми, підсунув до себе майже впритул, так, що подітись було нікуди. Руки його палили крізь тонку сукню, і я вже десять разів пожаліла, що вдягнула її.

Здався мені той шовк, шифон і все на світі! Треба було натягнути светр. Так, на вулиці плюс двадцять п’ять. І що? Була б під надійним захистом тридцяти з гаком шарів одягу, а не відчувала б, як оцей паразит притискається. Жах якийсь…

Відпускати мене явно не збирались. Доведеться відповідати.

– Що чула? – вигнула брови я. – А зараз поясню. Може, з твоєї голови вже вилетів той момент, в цій макітрі ж, напевне, нічого довго не затримується…

– Не скатуйся з теми!

– Гаразд. Отже, коли ми ще не були знайомі, я випадково почула вашу зі Святиком розмову. Ту саму, в якій ти розповідав, що я вже за тиждень твоя буду.

– Що? Ксюх, та ти неправильно…

– Неправильно зрозуміла, що ти збирався ставити на мене штуку баксів чи ящик чогось там? До речі, чого? Сподіваюсь, лимонаду, – фиркнула я. – Отож після цього навіть не сподівайся на те, що я можу подивитись на тебе, як на хлопця. Я взагалі з тобою, може, ледь стою!

Михайло, здається, був настільки вражений моєю відповіддю, що навіть ослабив обійми. А коли я відступила від нього, позадкувала до виходу, то поспішив перегородити шлях.

– Ксюх, чекай, – випалив він. – Ти все неправильно зрозуміла.

– Як можна неправильно зрозуміти фразу «закладаюся, до кінця тижня вона буде моєю».

– Та я здуру ляпнув!

– Не торкайся мене.

– Гаразд, – Міша підняв руки догори і навіть відступив на крок назад. – Слухай, я правда здуру ляпнув. Ну по приколу. Ми ще незнайомі були.

– Ага. І ти не знав, як я виглядаю без окулярів і з розплетеними косичками. Все, побачив? Тепер до ліжка мене тягти вже не треба?

Він аж почервонів, не знаю, чи зніяковів, чи розлютився.

– Ксюх, я тобі присягаюсь, ми з Святиком не сперечались. І ніяких ставок не було. Це так, по приколу. Ляпнули і забули. Ну, знаєш, як оце дівчат оцінюють, ну…

– Не знаю. Бо я нормальна людина, я ніяких оцінок нікому не ставлю!

Міша виглядав так, ніби я щойно вдарила його чимось важким по голові, цеглиною, наприклад. Він винувато зиркнув на мене, а тоді пробурмотів:

– Вийшло дурне непорозуміння. Я не збирався робити ніяких ставок, це правда було лише по приколу. Присягаюсь. Нічого критичного. Ну, серйозно. Я ж не настільки козел, аби на дівчат ставити. Просто маю дуже довгий язик.

– Я помітила.

– Давай Святіка спитаємо, – не вгавав він. – Карогодський підтвердить, що ми тоді просто поржали і забули. Навіть не згадували про це.

– Ще не вистачало про таке його питати! – вибухнула я. – І взагалі, якщо ви не сперечались, то якого біса ти тоді до мене поліз?

Михайло закотив очі.

– Ну що значить якого біса? – видихнув він. – Бо сподобалась ти мені. З першого погляду. Що ж неясного?!

– Та все неясно, все, Міш! Ну, в будь-якому випадку… пропусти. Мені треба йти.

– Ксюш, – він зупинився в дверях. – Послухай, будь ласка, я не хотів нічого поганого. І ніяких ставок робити не хотів. Ти правда мені в душу запала. З першого погляду.

Взагалі-то треба було випалити щось типу «я тобі не вірю», але ці слова ніяк не зривались з мого язика. Але я мусила його відшити! Після такого початку ніяких стосунків не буває, та й Міша – далеко не сама надійна кандидатура, що вже там говорити.

– Ну, як мені тобі довести, що я на тебе не ставив? – він глянув на мене майже благально. – Хочеш, не знаю… Що ти хочеш, щоб я зробив?

Ще тільки цього не вистачало! Ні, я з ним на «переговори» йти не буду.

– Нічого не хочу, Міш, – хитнула головою я. – Гаразд. Я тобі вірю.

На його обличчі розквітла щаслива посмішка.

– Все одно тиждень вже майже скінчився, – продовжила я, – і нічого в тебе не вийшло. Але ніяких стосунків у нас з тобою не вийде. Просто друзі і все. А тепер пропусти, будь ласка, мені правда треба йти. Гарного вечора, Міш

Він не надто спішив посуватись, та я протиснулась повз нього і просто втекла. Бо, хай би як вперто та браво я не розповідала про те, що не відчуваю до нього нічого, крім дружби, здається, це була таки брехня.