3 (3)

Взагалі-то я не дуже любила розповідати про своє особисте життя кому завгодно, в тому числі подругам, і Тася не була винятком. Хай ми нормально спілкувались, я все одно не надто поспішала розкривати подробиці своїх стосунків з батьком чи з чоловіками. Але, так як певний період ми дружили досить тісно, і вона частенько бувала у нас вдома, сховати все не вдалось.

– Він завжди був строгим, але я звикла. Крім того, він виховав мене у відповідності до своїх переконань, – похитала головою я.

– Ну, ти дивись. Аби ті переконання до чогось поганого не дійшли, – зітхнула Тая. – До речі, слухай! Хотіла спитати. Ти ж в одній групі з Мішею Василенко, так?

– Так, – кивнула я. Сенсу заперечувати очевидне не було.

– А у вас, ну… Щось є? А то він так коло тебе крутиться, я прямо здивована. А твій тато не схвалив би, все-таки, всі знають, що Василенко – мажор, бабій, та й таке…

Я важко зітхнула. Не вистачало ще подрузі про це розпитувати!

– Тай, все добре, – ухильно промовила я. – Мені нема про що переживати, бо у мене з Василенком нічого. Ми просто аспіранти у одного наукового керівника, не більше. Ну, і навіть якби я обрала такого, як Міша, мій тато спокійно поставився би до мого вибору.

Оце вже була цілковита брехня. Ні про яке «спокійно» навіть мова б не йшла. Тато взагалі достатньо радикальна людина, а Михайло в його очах явно підпадав би під категорію чоловіків, з якими краще не перетинатись ніколи в житті.

Що ж, добре, що мені не доведеться вирішувати проблему, як представити йому Мішу. Ми ж з ним не разом… І ніколи не будемо.

– Добре, що так, – зітхнула Тая. – Гаразд, не буду заважати. Бувай.

Вона обійняла мене на прощання, клюнула губами в щоку і вислизнула геть з приміщення. Ключі лишила на столі, і я поспішила перекласти їх у сумку, щоб потім не забути.

Тут було досить холодно. Кафедральний архів знаходився на першому поверсі, а в нашому університеті взагалі завжди були проблеми з обігрівом. Тож я в своїй тонесенькій сукні ледь не примерзла в перші ж кілька секунд.

Але документи треба було покласти на місце. Я знайшла наші особові справи – довелось, до речі, поритися, – відкрила їх і збиралась уже поскладати потрібні довідки, як за спиною раптом грюкнули двері.

– Тай, ти щось забула? – я повернулась до входу і здивовано кліпнула. – Міша? Ти що тут забув?

– Подумав, може, ти тут одна засумуєш без мене, – посміхнувся він, проходячи вглиб архіву. – Чи замерзнеш. Це ж політех, тут вічно дубак…

– Навіть сперечатись не буду, – закотила очі я. – Але дякую, я майже скінчила. Можеш не чекати.

Міша послухав – і, ясна річ, зробив по-своєму. Він підійшов до мене впритул і поцікавився аж занадто інтимним, як для такого простого питання, голосом:

– Може, таки куртку накинути на тебе?

Взагалі-то звучала ця пропозиція дуже звабливо. Я сьогодні вдома забула свою кофту, тож замерзла вже так, що нагадувала крижинку, яка могла пересуватись тільки тому, що сталась якась дивовижна фізіологічна помилка. Але прийняти куртку від Міші…

– Ні, дякую, все добре. Мені лишилось тільки кілька папірців.

Він справді дав можливість мені поскладати всі документи в папки, а тоді підійшов ближче та обійняв за талію.

– Може, тебе підсадити? Високо ж, ще не дотягнешся?

– Тоді постав папки сам, – я швиденько вручила йому папери. – Он, горішня поличка, дірку добре видно. Ти окуляри не носиш, точно бачиш, якщо вже й я помітила.

– Знов кусаєшся, – закотив очі Михайло. – От ти… Кусюча білочка.

– Я не білочка!

– А як на мене, схожа, – він запхав папки на потрібне місце, закрив шафу, тоді повернувся до мене. – Тільки зимова білочка. Бо літні – вони руді, а ти русява. Але в будь-якому випадку, гарно. І очі такі зелені-зелені…

Я спохмурніла.

– Ти прийшов розповісти мені, якого кольору в мене очі? То дякую, але я нібито в курсі.

– Взагалі-то я хотів запросити тебе сходити кудись… Ну, скажімо, завтра. Чи післязавтра. Вихідні – чудовий час для побачення.

Дідько. Ще цього мені не вистачало.

– То як? – Михайло підступив ближче, взяв мене за руку, погладив ніжно по зап’ястку. – Тут поруч відкрився такий симпатичний ресторанчик…

– Ні, – аж надто палко видихнула я.

– Не хочеш в той ресторанчик? То можемо…

– Нічого ми з тобою не можемо! Я нікуди з тобою не піду, і взагалі… Забудь про це. Можеш не сподіватись навіть, ясно?

Здається, відмовляючи йому, я проявила аж надто багато емоцій, бо він аж здригнувся.

– Та чого ти взагалі! – вигукнув обурено Михайло. – Ксюха! Ну я ж до тебе нормально, чого ти кривишся?!

– Нормально?! – прошипіла я. – Нормально?!

– Ну а як?

– Значить, слухай сюди, нормальний, – я підтягнула його за комір. – Я все чула.

– Що ти чула? – здивовано заморгав він.