3 (2)

І як я, бідолашна, до того шість років в університеті без таких джентльменів провчилась і не перетворилась на шматок криги? Дивовижа!

– Дуже дякую, що ти так про мене турбуєшся, – уїдливо озвалась я. – Але не варто було витрачати свою теплову енергію, Міш. Я не потребую.

– Ти просто дуже горда і ніколи не попросиш. Ні, я краще проявлю ініціативу.

– Тобто просити, аби ти відсунувся, марно?

– А ти шариш!

Я закотила очі і перевела погляд на Святослава.

– А ви взагалі навіщо у бухгалтерію йдете? Наскільки мені відомо, контрактники стипендію не отримують, тож…

– Треба ж притягнути сюди довідку, що за все заплатили, – пояснив Міша, не даючи своєму другові вставити і слова. – Так, Святік?

Той кивнув.

За кілька днів спілкування я вже встигла зрозуміти, що в побутових ситуаціях Свят часто мовчить, мов води в рот набрав. Прориває його тільки в тому випадку, якщо зачепити тему, яка його цікавить, тобто, заговорити про літературу. Василенку ж все одно, про що терендякати, рот у нього просто не закривається.

Найгірше в цій всій ситуації те, що мені подобалась його балаканина. Ні, звісно, я огризалась, але ж це було і весело! Як би я не намагалась вперто відмовитись від будь-яких знаків його уваги, все одно факт в тому, що остаточно відрікатись від будь-яких контактів не хотілось.

Бісова суперечка! Щоразу, коли я вже майже приймала рішення, що готова навіть з цікавістю придивитись до Михайла, в голові спалахував його голос, і я знов випускала свої колючки. І взагалі, саме про таких хлопців і попереджав тато, коли казав, що від них одні проблеми.

Якби батько мене бачив ось зараз, в обіймах стороннього чоловіка, то він би просто згорів від обурення. Як так, хтось намагається чіпати його донечку!

– Ей, Ксюш, – Міша поклацав пальцями вільної руки у мене перед очима. – Ти що, заснула? Кажу, ми бачили нашу Пантеру.

– Марину Львівну? Перестаньте так її називати! – обурилась я. – Що вона казала?

– Щоб ми принесли до кафедрального архіву свої аспірантські зади і поклали туди якісь папірці. Тільки я поняття не маю, які самі. Щось там… Тра-та-та номер тра-та-та.

Я закотила очі.

– Гаразд, я занесу.

– То ти розумієш, про що мова? – здивовано моргнув Свят.

– Звісно, я розумію, – знизала плечима я. – Що ж тут знати...

– А ти за нас покладеш? – зацікавився Михайло. – Чи нам теж взяти участь у цій складній справі?

– Сама розберуся. Краще не заважайте, – відмахнулась я. – О, наша черга. Сподіваюсь, ви не вважаєте, що займали місце переді мною?

Я надто довго чекала, аби зараз пропускати їх, хай навіть робити справу просто життєвої важливості!

– Ну що ти, що ти, – фиркнув Міша. – З поваги до тебе як до жінки ми просто зобов’язані пропустити тебе вперед. Тим паче, такої красивої жінки…

– Бовдур, – буркнула я і, не стримавшись, штурхнула ліктем під ребра. Міша ойкнув, але нічого у відповідь зробити не встиг, бо я вже прослизнула до бухгалтерії.

На щастя, справи мої вирішувались досить швидко. Я лишила потрібні документи, понаставляла свої підписи всюди, де повинна була це зробити, а після цього вирушила до нас на кафедру. Довелось звично поблукати коридорами, спочатку піднятись вгору, тоді спуститись донизу і оминути ще тридцять три повороти, але бажане приміщення нарешті було просто переді мною.

Я постукала і, не дочекавшись відповіді, зазирнула всередину. Приміщення виявилось не порожнім, всередині складала папки докупи Тася.

– Кого я бачу! – щиро зраділа я. – Тая, це ти чи ні? Нарешті! А то на одному потоці навчаємось, а навіть не переговорили ні разу. Ти тут чого?

Ми з Таїсією разом навчались в бакалавраті та магістратурі, але аспіранткою вона пішла на іншу спеціальність. Подруга, здається, моїй появі зовсім не здивувалась, зате розпливлась у радісній привітній посмішці.

– Тебе чекаю! От, папірці деякі забирала, тепер на свою кафедру перенесу. А Петрович, завлаб наш, поспішав кудись. То лишив мені ключі, сказав, що аспіранти Марини Львівни мають прийти, щоб я їм – тобі, – віддала, а тоді вже йшла куди хочеш.

Вона вручила мені ключ і вже геть по-дружньому поцікавилась:

– Ти там як, як життя?

– Та все добре, – махнула рукою я. – Потихеньку. Як бачиш, рухаюсь за визначеним планом, аспірантура, потім, як пощастить, викладання…

– Ну, те, що наша Ксюша Мельничук буде вся в науці, ні в кого сумнівів не викликало, – посміхнулась Таїсія. – Ти ж завжди в цьому плані активістка. А на особистому фронті як? – вона помітила, що я якось ніби спохмурніла, і похитала головою. – Твій батько продовжує в тому ж дусі, еге ж?