3 (1)

Наступні кілька навчальних днів минули нормально. Правда, Марина Львівна поки що не поспішала переходити до наукової роботи, і як би я не прагнула отримати цілий стос додаткових завдань, замість цього бігала з документами від одного кабінету до іншого.

Відслухати чотири пари, з яких тільки одна має відношення по спеціальності, а тепер підпирати плечем стіну біля бухгалтерії – не найкраще, що мені доводилось робити в житті. Тим паче, довжина черги була просто вражаюча.

Перший курс, здається, подавав якісь документи, щось там затверджував. Ще й в кабінеті, як на зло, застрягла якась скотиняка. Я прийшла ще досить рано, переді мною було всього чоловік десять. За спиною уже вистроїлось біля тридцяти, і не сказати, що ми активно просувались вперед.

Радше навпаки.

Я втомлено зітхнула. Сьогодні мені треба було о шостій вже повернутись додому. Мама обіцяла нарешті зателефонувати!

З тих пір, як вона поїхала на заробітки, спілкувались ми з кожним роком все менше і менше. Ні, звісно, вона намагалась знайти для мене час, але…

Навіть коли мама приїхала на кілька тижнів, бо в неї там була відпустка, ми так і не провели жодного вечора з нею вдвох. Вона зустрілась, напевне, з цілісіньким містом, перетягала до нас додому всіх своїх подруг, а ні зі мною, ні з татом так час і не провела.

Може, Лада і права, коли каже, що мама просто втекла до іншої країни, а не може нам з батьком в цьому зізнатись? Бо, здається, ми їй вже не цікаві…

Поринути у власні думки про родину не дав якийсь шум.

– Е! Тут черга!

– Куди претесь!

– В хвіст.

– Може й справді…

– Ми займали!

Останній крик я не могла не впізнати. Мішин гучний голос буквально врізався в вуха. Він взагалі, здавалось, не вмів розмовляти тихо. Що за людина! І за що мені така надмірна увага з його боку…

Насправді колектив у нас вийшов не такий вже й поганий. Ну, принаймні, зі Святом було про що поговорити. Він тонув у поезії, театрі і всіляких таких штуках, тож постійно розповідав мені щось на цю тему, говорив про сучасні тенденції в літературі…

Я передбачливо мовчала про те, що моя сестра – відома письменниця, бо якщо Святик про це дізнається, то на одного кавалера в мене стане більше.

Мені ж з головою вистачало і Михайла!

Та впертість, з якою він намагався завоювати мою увагу, була достойна кращого застосування. За ці дні я промовила слово «друзі» частіше, ніж за все інше життя. Ну хіба нормальна людина може бути настільки нахабною? Тільки повертаєшся в його бік – і тебе вже намагаються поцілувати, похитнешся – обіймають, ще й кажуть, що то просто для твого блага, аби ти не впала.

Кошмар. Цілковитий кошмар.

– Ксюш! – Міша зупинився просто біля мене. – Ну, скажи, що ми займали біля тебе! А то ця малишня нам не вірить!

Першокурсники, що стояли просто за мною і виглядали, якщо чесно, старші за мене – це все через трикляту бороду! – кинули на нашу компанію розлючені погляди. Свят, що стояв, зіщулившись, за Мішиною спиною, взагалі втягнув голову в плечі.

Спочатку я думала сказати, що ніхто біля мене місце не займав, і взагалі, це жахливе нахабство. Та потім подивилась на довжину черги, згадала, що ми ж наче друзі, а друзі своїх в біді не кидають і на розтерзання знахабнілому першому курсу не лишають. Я в вісімнадцять років навіть пискнути боялась, а ці он як браво сваряться!

– Вони зі мною, – відповіла я тим двом бороданям, що так вперто насувались на мене. – І взагалі, молоді люди, я б радила вам трохи відсунутись. Ви порушуєте мій особистий простір.

Що ж, не дарма я вдома перед дзеркалом репетирувала тон Марини Львівни. Спрацювало. Бідний першокурсник аж відскочив від мене на крок і майже збив з ніг того, хто стояв за його спиною. Це потягнуло за собою нову хвилю конфлікту, тож два моїх «причепи» до черги були просто забуті і полишені стояти там, де й стояли.

– Ну ти жорстка, – фиркнув Міша, влаштовуючись зручніше під стіною і обіймаючи мене за плечі.

Я виразно скосила погляд на руку і похмуро поцікавилась:

– Це взагалі що таке?

– Це? Моя права верхня кінцівка! – задоволено доповів він.

– Я думаю, – втрутився Свят, – Ксюша хотіла уточнити в тебе, чому ти свою праву верхню кінцівку закладаєш їй на плечі.

– Дякую, Святік, за роз’яснення, – кивнула я і стрельнула поглядом в Михайла. – Отже, яка буде твоя відповідь?

На жаль, зовсім не «вибачте», і лапу свою він теж не прибрав. Натомість обійняв ще нахабніше, аніж до того, поплескав по плечу і задоволеним тоном повідомив:

– Все дуже просто. Ти, Ксюша, мій дорогий друг, тож я кидаюсь своїм тілом на амбразуру і намагаюсь тебе зігріти і врятувати від цієї холоднючої стіни. Вчиняю, мов справжній джентльмен, ага!