2 (4)

Ми з Михайлом, не зговорюючись, кинулись до Святослава.

– Ти що там робив? – накинувся на нього Міша.

– Ти чого такий блідий? – занепокоїлась я. – Так втомлено виглядаєш… З тобою все добре? Ти чого так затримався?

– Бо він рагуль, – фиркнув Михайло. – І як завжди щось забув. Оце шість років разом провчились, і одне й те саме щоразу.

– Не можна так про людину! – скоріше задля того, щоб посперечатись з Михайлом, аніж реально захищаючи Святослава, вигукнула я.

Карогодський зітхнув і мовчки продемонстрував нам свій мобільний телефон.

– Коротше, я вже майже вийшов, але згадав, що лишив телефон під партою, – повідомив він. – Повернувся назад до парти, а тут ректор так гримнув, що я не ризикнув визирати. Ну так і просидів під столом, доки все не скінчилось.

Василенко демонстративно закотив очі.

– Я ж тобі казав, Ксюш, він рагуль, – гмикнув він, але ніби не презирливо, а по-дружньому. Може, то для них нормальні стосунки, хто його знає. – Завжди одна й та ж сама клінічна картина, еге ж?..

– Та ну тебе, – відмахнувся Свят. – Коротше, я там таке почув! Наш Созон тепер все. Тю-тю.

– Тобто – тю-тю? – перепитала здивовано я.

– Ну, того. Звільнений він. За сексизм. Давно пора, якщо чесно.

Я перевела погляд з Карогодського на Михайла, а потім назад.

– Як – звільнений? – в моєму голосі, здається, шок відображався ще не повною мірою. Насправді я ледь-ледь могла говорити, настільки була вражена цією новиною.

Нашого філософа вигнали з роботи? Та бути такого не може!

– Ну, – Михайло всміхнувся, – я просто вчасно натиснув на кнопочку запису на мобілі, – він помахав у мене перед носом своїм смартфоном, – і весь його сексистський спіч запустив просто перед ректором. А там уже справа недовга. По-перше, наш ректор і так був вражений чудовим викладацьким підходом і глибиною мудрості викладача. По-друге, я згадав, що моя люба матінка якраз вибирала, куди вона хоче вкласти гроші, в кризовий центр для незахищених жінок чи в університет…

Святослав фиркнув.

– Твоя мама вже давно вибрала кризовий центр, хіба не ясно?

– Ну, не буду ж я уточнювати ректорові, що замість «чи» там може стояти «і», – знизав плечима він. – Коротше, яка різниця? Ректор сам все прекрасно зрозумів. Созон його дістав до чортиків ще з минулих сесій. Так що усьо, – Михайло розвів руками. – Люба Ксеніє, тепер можете бути впевнені, нам поставлять читати пари жінку, аби більше жодних питань з сексизму. Віра Семенівна там просто єдина нормальна… Так, мене будуть вдячно обіймати?

Я сердито засопіла.

– Звісно, я тобі дуже вдячна, але, Михайле, ти не думав, що всі ці натяки на фізичний контакт звучать теж не надто порядно?

– Ой, ну нащо постійно спотворювати благородні пориви моєї душі, – Михайло розплився в самовдоволеній усмішці. – Одні коротенькі обійми, не більше того. Ну будь ласка! Будь ласочка! М?

– А ти його по-дружньому обійми, – вліз Святослав. – Нам же тепер вчитись разом, правда? Треба налагоджувати дружній контакт…

Я примружилась. Що ж, це звучало як дуже хороша ідея. Не знаєш, як відшити надто нахабного хлопця?  Відправ його у френд-зону.

Тим паче, при всіх Михайлових недоліках (а головний його недолік – те, що цей нахаба і мажор має ще й переваги і подобається мені, як хлопець), він не виглядає як хтось дуже небезпечний. Це вам не гопник Жора з сусіднього будинку, якого посадили за озброєний напад, просто парубок з забезпеченої родини. Прекрасний варіант…

Для дружби.

– А знаєш, Свят, ти правий, – кивнула я. – Нам навчатись разом ще чотири роки, тим паче, один науковий керівник! Було б дуже по-дурному нам сваритись, тим паче, що є всі шанси знайти спільну мову…

– Ага, – кивнув задоволено Міша.

– Тож, – я не дозволила збити себе з думки і заторохкотіла знов, – як чудово, що ми з вами збираємося дружити, правда? Головне не перетинати цю межу, бо особисті стосунки більш тісного інтимного характеру псують колектив. А колектив важливіше за все. Міша! – я повернулась до нього з найяснішою посмішкою, яку тільки змогла з себе витиснути, на вустах. – Дякую, що заступився! Я дарма огризалась, виявляється, ти справжній друг! Ти такий хороший!

І на цих словах, не відчуваючи жодних докорів сумління за свою поведінку, я підступила до Михайла і ніжно його обійняла. Відскочила, щоправда, швидше, ніж він встиг зорієнтуватись і пригорнути мене вже не так по-дружньому.

– А тепер ходімо! – вигукнула я. – Бо нам пора на наступну пару.

Уже крокуючи в напрямку наступної потрібної нам аудиторії, я краєм вуха вловила Мішине невдоволене:

– Святик, я тебе приб’ю! Яка нафіг дружба? Ти сказився?

– Але ж дружити краще, ніж сваритись!

– Ага! Від ненависті до кохання один крок, а від дружби, ти, ідіоте?

Карогодський пробурчав щось про те, що Михайлові не треба лізти до кожної дівчини зі своїм коханням. Мені лишилось тільки святкувати свою маленьку перемогу. Що ж, можливо, ми і спрацюємось згодом, чом би й ні!