2 (3)

Я так і лишилась сидіти, геть ошелешена цим вибриком. Якщо чесно, відчувала чимале бажання вийти слідом за Михайлом і не слухати більше цього мерзенного філософа. Власне, я навіть сіпнулась у бік виходу, але згадала, як саме почалось наше з Василенком знайомство. Приємного мало: він на мене посперечався. Тож вчинок, звісно, гарний, але чи не є це частиною хитрого плану? Або принаймні вдалою імпровізацією для отримання бажаного результату.

Тож я лишилась сидіти. Созон Антонович забув про моє існування одразу ж, як тільки Міша покинув аудиторію, і далі до самого кінця заняття спокійно бурмотів собі під ніс абсолютну дурню, яка не вписалась би в рамки жодного підручника з філософії. Мені ж навіть не вистачило сил, аби занотовувати, що він там говорив. Настрій було безнадійно зіпсовано, крім того, клеймо «поганої студентки» так просто не змити. Як потім здавати екзамен? Те ще цікаве питання, і навряд чи хто дасть мені на нього відповідь.

Коли продзеленчав дзвінок – у нас в університеті він позначався мелодією, а не шкільним набридливим калатанням, – я однією з перших вибралась з-за парти, бажала покинути аудиторію якомога скоріше, поки Созон Антонович не надумав знов до мене причепитись. Та першим біля виходу все одно опинився хтось зі студентів-будівельників, мені незнайомий. Він відчинив двері, а тоді вражено відскочив вбік.

На порозі аудиторії стояв ректор.

Він у нас був чоловіком достатньо суворим, і про крутий ректорський норов знав увесь університет, від останнього студента до найкращого викладача. Марина Львівна часто любила повторювати, що наш ректор як демократія в очах Черчиля. Жахливий тиран, але підіть знайдіть когось краще! Зрештою, попри всі сумнівні рішення він не дав розвалити університет і в цілому користувався повагою.

Навіть Созон Антонович, попри власну підсліпуватість, впізнав керівництво і завозився на стільці, явно відчуваючи щось неладне.

Ректор зробив рішучий крок вперед, і я побачила за його спиною неймовірно задоволеного цією ситуацією Михайла. Той хіба що не світився, як начищена монета.

– Панове аспіранти, ви можете бути вільні, – зронив ректор, і тільки тоді я зрозуміла, що всі завмерли і навіть підсвідомо затримали дихання. – Созоне Антоновичу, нам з вами треба поговорити. Негайно.

Я не стала більше чекати. Схопила свої речі та кинулась до виходу з аудиторії. Щось мені підказувало, що до цієї розмови, точніше, обставин її початку приклав руку Михайло.

Він теж вийшов з аудиторії і стояв біля дверей, ліниво спершись об стіну. Спочатку я планувала просто проскочити повз і зробити вигляд, ніби нічого й не було, та потім в голові спалахнула думка, що це якось… Ну, аж надто непорядно. Хай він і трошки хамло та нахаба (останній пункт – не трошки!), але ж все одно заступився за мене.

– Міш, – гукнула я його. – Дякую.

Він перевів на мене погляд, і я на мить подумала, що ось зараз хлопець презирливо скопирить губи і заявить, що робив це заради себе, а я так, під руку підвернулась.

Та ні.

– Я не міг промовчати, – знизав плечима він. – Ти ж правда була невинна, а цей старий козел присікався до тебе тільки того, що ти дівчина.

– Так, але… Все одно дякую, – я опустила очі. – Я від тебе такого не чекала.

– Ти думала, що я нахабно тебе облапаю, а тоді дозволю викинути тебе геть з аудиторії тільки через те, що ти гучніше ніж треба сказала мені «ні»?

Фраза звучала насмішкувато, але водночас гостро, провокативно. Я стрімко зашарілась і думала вже відійти, як раптом Михайло відірвався нарешті від стіни, піймав мене за лікоть і з широкою, щирою усмішкою на устах заявив:

– Мені, звісно, приємно тебе пообіймати, та я обираю добровільність. Але можеш на знак подяки поцілувати, я буду дуже радий.

– Фу! – обурилась я. – Знаєш що!

– Що?

– Усе гарне враження, яке в мене про тебе було, ти тільки-но спаплюжив! – вигукнула я. – І взагалі… Прибери руки.

– Хвилину тому ти була мені вдячна!

– Я і зараз вдячна. Але не настільки, щоб мацати мене на очах у половини університету!

– Гучніше! Тоді за нами спостерігатиме весь! – фиркнув Михайло, а тоді тихіше, майже пошепки додав: – Взагалі-то мені глядачі не дуже потрібні, того, якщо ти дуже хочеш, можемо звернути в якусь кімнатку позатишніше і…

На щастя, від дуже важливого вибору: роздерти йому обличчя, дати ляпаса чи врізати коліном в пах за таке нахабство, – мене врятував ректор. Двері кабінету з гуркотом розкрились, і він пронісся повз, мов та ракета. Слідом, стискаючи в руках папку, поплівся сірий, мов стіна, Созон Антонович. Від його пихатості лишилась максимум половина.

А потім, вже геть несподівано, слідом за цією компанією з аудиторії виплив наш Святик Карогодський, ще блідіший за філософа.