2 (2)

Як краща студентка курсу, я зазвичай з максимальною уважністю слухала навіть такі абсолютно нецікаві предмети, наприклад, такі, як філософія. Не те щоб я мала щось проти предмету, ні, просто… Викладати його відверто не вміли. Крім того, вислуховувати це все мені доводилось уже двічі, на другому і на п’ятому (себто на першому магістратури) курсах. Вперше нам читала дуже адекватна викладачка. Ну, за мірками кафедри суспільних наук, ясна річ, а не всього університету чи може людей поза його межами. А ось вдруге нам читав Созон Антонович, той самий, на якого я мала можливість полюбуватись і зараз.

Особливості його викладання були відомі практично кожному студенту. Викладач, що розміняв уже восьмий десяток, зазвичай просто бурмотів щось собі під ніс і іменував це високоповажним словом «викладання». Зрідка він починав розповідати про щось виразно, але це не привід для радості – адже його улюбленими темами в такому випадку виступали знущання над прізвищами студентів та розповідь про технологію приготування ковбаси.

В магістратурі ми, наприклад, малювали схему розташування сала у «краківській» та намагались знайти екзистенційний зміст у ньому. Спогадів маю на все життя.

Сьогодні Созон Антонович був не буйний, тож просто бурмотів собі під ніс щось про науку, техніку та його особисте місце серед цих понять як особистості дуже нетрадиційної та сповненої наукових помислів. Коротше, нічого нового. Я навіть почала записувати визначення, намагаючись вихопити його з отієї купи словесного сміття, як раптом відчула щось на своєму коліні.

Це «щось» було живе і відверто нагадувало чоловічу руку.

Дідько.

– Слухай, тобі, напевне, давно не ламали руки? – пошепки поцікавилась я у Михайла, доки його долоня продовжувала погладжувати моє коліно крізь сукню. – Бо, здається, ти нариваєшся.

– Яка ти сувора, – нахабно всміхнувся він. – Ти собі не уявляєш, як мене це заводить.

– Та мені все одно.

– Так? То мені можна продовжувати?

– Прибери руки, – буркнула я. – До нас викладач іде!

Созон Антонович, в силу свого поважного віку, погано чув і ще гірше бачив – але це тільки тоді, коли він не ставив собі за мету до когось присікатися. Тож зараз, позначивши собі ціль в моєму лиці, він впевненим, хоч і дуже повільним кроком підійшов до нашої парти.

– Мені здається, – випльовуючи з себе слова, мов перед цим ними вдавився, проговорив Созон Антонович, – що ви, дівчино, мене погано слухаєте.

Взагалі-то треба було буркнути «вибачте», і він би відчепився, але мене зло взяло. У таких викладачів, як наш ненормальний Созон, хлопці можуть хоч на вухах стояти, але їм за те нічого не буде. Дівчині ж достатньо один раз відволіктись, і він причепиться, ще й так, що потім не відмажешся.

– Я дуже уважна, – відповіла я Созону Антоновичу, – і занотовую кожне ваше слово.

Викладач, навіть не думаючи перед цим просити дозволу, схопив мій зошит. Михайло тим часом навіть і не думав прибирати долоню геть. Навпаки, його рука зсунулась трошки вище. На щастя, поверх сукні та не критично, сантиметрів на п’ять, але я все одно відчувала себе некомфортно.

– Чого ви сіпаєтесь? – одразу ж похмуро поцікавився Созон Антонович, втративши інтерес до мого зошита, в якому без окулярів він все одно не міг нічого розібрати. – Вам не сидиться?

Так, не сидиться! Якась скотиняка збоку намагається мене облапати! Але викладач, ясна річ, не чекав від мене жодної відповіді.

– Я так бачу, – продовжував він, навіть не витримавши достойної паузи, аби я могла вставити хоч слово, – філософія вас не цікавить, шановна… тож можете покинути аудиторію. Все одно не розумію, що ви, дівчинко, забули на аспірантських заняттях в політехнічному університеті. Це не жіноча справа.

Мої щоки стали червоними, мов буряк. Але я не встигла зронити жодного слова, бо Михайло, по-перше, нарешті прибрав свою руку з мого коліна, а по-друге, скочив сам і випалив:

– По-перше, те, що ви говорите – це сексизм, неприпустимий в двадцять першому столітті. А по-друге, вона сидить тихенько, слухає все і конспектує, а я мелю язиком і кручусь на всі боки, а зошит навіть не відкрив. Чому виганяють її, а не мене?

Созон Антонович перевів на нього свій підсліпуватий погляд, презирливо скривив губи і проговорив:

– Навіть захистити себе жінка не може самотужки. Але якщо вам так хочеться, можете покинути аудиторію. Хай всі знають, що ви взяли на себе чуже покарання.

– З задоволенням, – гмикнув Михайло. – Скоро всі-всі дізнаються про це і навіть більше. Ксюш, – він підморгнув мені, – не сумуй, – і, схопивши свої речі, вискочив з аудиторії.