2 (1)

Настрій зранку у мене був чудовий. Тато на восьму поїхав на роботу, у нього там якийсь терміновий виклик, тож можна було видихнути з полегшенням і трошки позбутись його контролю. Я несподівано для самої себе раділа цьому ковтку свободи, тож до університету пішла пішки, дарма, що було досить далеко, насолоджувалась теплою осінньою погодою, з задоволенням вдихала свіже повітря та балакала по телефону з сестрою.

Лада зараз стирчала десь у київському заторі, періодично з кимось сварилась, гримала, що не встигне на ділову зустріч, а потім поверталась до нашої розмови, одразу змінюючи тон на ласкавий. Ото вже видно, радикальний холерик. І чому всі довкола вважають її стриманою людиною?

– Невже правда посперечався? – охнула вона здивовано. – Ну, зараза! А симпатичний?

– Симпатичний, – буркнула я. – Аж занадто.

– Опиши-но мені. Очі сині?

– Та здались тобі ті очі.

– Отже сині! – переможно видихнула Лада. – Синьоокі чоловіки – чудовий типаж. Слухай, Ксюш, історія як з любовного роману…

– Ага. Недоторкана для мажора.

– Ну. І назва була б чудова, – фиркнула сестра. – Може, він не такий вже й поганий? Я придумала для вас ідеальний сюжет. Він витягне тебе з лап твого придурковатого батька, забере до себе жити, захистить…

– Перестань.

– Що «перестань»? Я тобі давно говорила, що це ненормально – настільки контролювати кожен крок власної повнолітньої доньки, – рішуче заявила Лада. – Слухай… Ти ж знаєш, що будь-якої миті можеш гайнути до мене, до Києва, так? Я тебе захищу, якщо буде потрібно. Знадобиться – підніму зв’язки. Олександра Романовича, зрештою, попрошу про допомогу, він не відмовить. Будь ласка, не запускай. Бо мені не подобаються тенденції розвитку поведінки твого батька.

Я лише відмахнулась. Так, тато перегинає палицю в деяких питаннях, але ж не настільки, аби від нього намагатися втекти. І взагалі, він мене любить. Справді, по-своєму, і не завжди від цієї любові мені добре, але я не можу просто взяти і втекти від нього.

– Давай більше не будемо обговорювати цю тему, – попросила я сестру. – Ти ж знаєш, мені не дуже приємно.

– Гаразд, – кивнула вона. – Перемкнемось на іншу тему. Твій мажор.

Я збиралась уже зізнатись сестрі, що він мені справді сподобався, але раптом відчула на собі чийсь прискіпливий погляд. Озирнулась – і ледь не підстрибнула на місці. Вищезгаданий мажор стояв в метрі від мене, спершись об свою машину. Дуже цікаво, це ж скільки він заплатив, що йому дозволили машину ставити на університетській стоянці? А головне, на біса він з’явився на перше заняття з філософії? Я була переконана, що якраз оцей предмет він прогулюватиме з задоволенням.

– Вибач, Лад, зараз не можу говорити, – зітхнула я. – Потім передзвоню.

– О. Він стоїть поруч.

– Угу. Бувай, – я швиденько поклала слухавку, сховала телефон до сумки і вже думала продовжити свій шлях до університету, як раптом мені перегородили дорогу.

– Тобі дуже личить ця косичка, – всміхаючись на всі тридцять два зуби, заявив мені Михайло.

Ні, реально. Зуби можна перелічити! Нащо оце либитись так широко? Він вирішив похвалитись мені, що йому пощастило навіть з зубами мудрості, чи як?

До речі, болючий спогад, мені тільки місяць тому робили операцію, аби видалити один. Намучилась – страшне, відходила тиждень від цього, поки все позаживало.

– Моя косичка не про твою честь, – я погордливо задерла носа. – Відійди з дороги. Я запізнююсь на пару.

– Не ти, а ми. Я, до речі, давно тебе тут чекаю.

– Це ж бо нащо?

– Не можу знайти аудиторію самостійно. Знаєш, закінчив універ півтора роки тому, уже й не знаю, куди там повертати у рідних стінах…

– Отуди, – кивнула я в бік виїзду зі стоянки. – Виїхати геть і не морочити порядним людям голову. А я пішла, у мене нема часу для зайвих балачок.

На жаль, будь-які сподівання на те, що мене дуже швидко лишать в спокої, розвіялись в ту ж мить, як я продовжила свій шлях у визначеному напрямку. Михайло не змусив себе довго чекати і прилаштувався поруч. Ще й заговорив:

– Ти любиш зелений колір? Певне, тому маскуєшся під кактус? Та зеленим можна бути і без колючок, ти в курсі, мала?

– Назвеш мене малою ще раз – і в тебе на один зуб менше стане. Або не на один, – роздратовано відповіла я. – І взагалі, чого тобі від мене треба?

– Може, хочу за дружину тебе взяти.

– Мені здається, твій рівень розвитку трохи поганенький для аспірантури. Якщо ти не розумієш звичайного слова «ні», то про яку філософію взагалі може йти мова?

– Я розумію слово «ні», але з твоїх прекрасних вуст воно звучить мов найсолодше «так» на світі.

– Йди до біса.

– Йду. Нашого Созона Антоновича інакше як бісом не назвеш.

Ні, ну тут я була згодна, філософ у нас не найприємніша людина на світі. Та й гнати Михайла геть з аудиторії, коли вже він добровільно прийшов, я не мала жодного права. Коли ми опинились в приміщенні, я полишила Мішу біля Святослава, а сама просто прискорила крок і, побачивши вільне місце біля Таїсії, своєї подруги-однокурсниці, рушила туди. Та не встигла.