1 (3)

Обійматись поліз, ясна річ, не Святослав. Я стрепенулась, вдарила по чоловічих зап’ястках і, повернувшись до Михайла, вигукнула:

– Це як мінімум непорядно! Я не дозволю так до себе ставитись.

– Та я ж нічого поганого! – він підняв руки догори. – Всього лиш хочу виразити своє захоплення вашою надзвичайною красою, вельмишановна Ксенія… Як вас там по-батькові?

– Леонідівна, – буркнула я.

– Ксенія Леонідівна, – гмикнув Михайло. – Ксенія Леонідівна Василенко… Звучить.

Я його приб’ю, чесне слово.

– Я Мельничук, – виправила я нахабу. – А своє прізвище до мене приміряти не треба, хіба що у своїх найпотаємніших мріях.

Святослав кинув на Михайла переможний погляд, ніби показуючи: ось, бачиш, вона не така проста штучка, як ти собі надумав. Той же лише гмикнув і промовив:

– Взагалі-то кожна дівчина в цьому універі буде безмежно рада приміряти моє прізвище.

– Навіть не сумніваюсь, – кивнула я. – І твоє прізвище, і статки твого батька, які за ним ідуть. Отож, пропоную тобі не витрачати час на таку ботанічку і зануду, як я, і приступити до опрацювання генеральної сукупності. Вибір, на щастя, чималий, інші, може, і не відмовлять. Всього доброго і до завтра – якщо раптом ви надумаєте прийти на пари.

Я розвернулась на підборах, відчайдушно намагаючись наслідувати впевнену манеру Марини Львівни, і теж закрокувала геть. Мала сподівання, що на цьому розмова скінчилась, а чіплятись до мене хлопці більше не стануть. Зрештою, я – нецікава мішень. Всього лиш ботанічка. Вирядилась тільки дарма, ідіотка…

Та, на жаль, моїм прагненням не судилось справдитись. Тільки-но я завернула за ріг та збиралась спускатись нашими вузькими і стандартно слизькими, мов ковзанка у пеклі, сходинками, як мене нахабно схопили за лікоть.

Правда, вдало схопили, бо в мене якраз в цю мить поїхала на слизькій плитці нога, і так я би зарила носом, попередньо перелічивши власним хребтом усі сходинки. Їх тут двадцять вісім, я вже падала, тож кількість знаю точно. Тепер же, замість того, аби лежати внизу на сірій плиті та молитись, щоб все в тілі виявилось цілим, я стояла, притиснута до не менш сірої політехівської стінки. Наді мною ж нависав Його Нахабність Михайло Василенко. Одна його рука покоїлась у мене на талії, іншою ж він смикав за зав’язки моєї сукні, намагаючись розпустити бант на грудях та скромний виріз перетворити у глибоке декольте.

– Обережніше треба, – проворкував він. – Буде дуже образливо, якщо така приваблива дівчина щось собі зламає. І взагалі, у нас в політесі стільки неприємних місць, можна так навернутись… Можливо, тобі потрібен супровід?

– Ага. Бажано два суворих охоронця, які прикриватимуть від таких, як ти, – гмикнула я. – Бо настільки нахабного хлопця важко уявити.

– О, я в цьому майстер. Радий, що ти оцінила.

Він нарешті розібрався, як було зав’язано той клятий бант, і смикнув його з такою силою, що тканина нарешті піддалась. Я охнула. В голові одразу ж прокрутились калейдоскопом згадки: а в якій я білизні? У гарній, але це не означає, що оті паскудні блакитні очі мого нового знайомого мають її побачити! І взагалі, він що, геть з глузду з’їхав?

– Руки прибрав, – суворо видихнула я. – І відійшов на три кроки. Неприємно!

Він натомість обійняв мене ще міцніше. Бантик нарешті полишив в спокої, але замість цього нахилився і ледь не носом водив по моїй шиї.

– Неприємно? Не вірю. Я всім подобаюсь.

Це й не дивно! Такий красень. І пахнуло від нього якимись дорогезними чоловічими парфумами, від яких у мене буквально затьмарилось у голові. Та я все-таки знайшла в собі сили огризнутися:

– Помиляєшся. Мені – ні.

– Брешеш, недоторкана, – він нахабно всміхнувся, нарешті переставши чіпати мою шию. – Впевнений, ти від мене шаленієш.

О так. Я б здуріла від кохання, якби мені не хотілось так сильно цього нахабу прибити. Добре, що у мене імунітет на харизматичних мажорів. Про що я там думала? Нова сторінка життя, закохатися в аспірантурі? Та боже збав від такого щастя!

– Шаленію? Я? Та ти мене бісиш!

Я відштовхнула його та рішуче закрокувала геть. Обрала, щоправда, іншу дорогу, бо тими слизькими сходами нормально може тільки каскадерка зійти.

– Все одно будеш зі мною! – кинув Михайло навздогін.

– Ніколи! – озвалась я.

Такі чоловіки – не для мене. І не варто навіть думати у той бік.