1 (2)

Лицемір триклятий. Можна подумати, це не він кілька хвилин тому складав в голові плани на різні горизонтальні поверхні та одну конкретну ботанічку. Ну, хай тепер здалеку подивиться, як я виглядаю без окулярів та з розпущеними косичками, але ні на що більше може навіть не розраховувати. От хай і не мріє, бо я з такими придурками справи не маю.

Я взагалі ні з ким з хлопців ніколи не зближувалась. Не так вихована.

– Ксюша, – представилась я і простягнула руку.

– Свят, – Карогодський слухняно стиснув мою долоню і досить-таки мило посміхнувся.

– Міша, – Василенко спочатку теж торкнувся моїх пальців, і я чекала міцного чоловічого рукостискання, та замість того…

Він швидко схилився і поцілував мій зап’ясток.

Я зреагувала не одразу. Спочатку завмерла, здивована тим, як його гарячі сухі губи відчувались на моїй шкірі, тоді зрозуміла, що тільки-но трапилось, і різко відняла руку. Це ж… Це вже переходить усілякі рамки, чесне слово!

– Я не дозволяла цілувати мої руки! – прошипіла я.

– О, ну, пробач, – Міша нахабно дивився просто мені в обличчя, так, що мені одночасно захотілось втонути в блакиті його очей і роздерти йому пику нігтями. – Я просто настільки під враженням, що геть забув про правила пристойності…

Марина Львівна кахикнула, приваблюючи до себе увагу.

– Василенко, припини цирк. Впадати за Ксенією будеш, не крадучи мій час.

– Тобто, – Михайло примружився, – в цілому, ви не проти, еге ж? Мені не можна впустити таку прекрасну дівчину…

– В цілому, Василенко, – крижаним голосом промовила Марина Львівна, – мені байдуже, як мої студенти будують своє особисте життя. Я тільки дуже подіваюсь, що це не заважатиме вам навчатись і вчасно здавати іспити. Бо в Ксенії я не сумніваюсь, а от ви, можливо, покинете нашу приємну компанію уже після першої ж сесії.

Здається, це трохи його отверезило, бо Михайло принаймні перестав тягнути до мене свої паскудні лапи. Правда, погляду не відвів, і скільки б я не намагалась сконцентруватись на тому, що говорила Марина Львівна, думки вперто тікали до цього паразита. Та щоб мене!

Десь на фразі п’ятій чи шостій, промовленій суворим жіночим голосом, я нарешті змогла зібрати свої думки до купи та сфокусувала увагу на науковій керівниці. На щастя для мене, вона говорила те, що я й так частково знала, тож я хоч не осоромилась, не стала перепитувати.

– Отже, – продовжувала Марина Львівна, – навчаєтесь за розкладом. Також у нас з вами будуть персональні завдання. У ваше аспірантське навантаження входить робота по кафедрі, тож щодня після другої чекатиму вас на кафедрі.

– Нє, заждіть, – Міша аж перестав свердлити мене поглядом та вибрав наступну мішень у вигляді Марини Львівни. – Тобто ми тут маємо на парах сидіти до двох, а потім ще й на кафедрі гарувати по чотири години?..

– Вас щось не влаштовує, аспіранте Василенко? – цим голосом можна було заморожувати океан, жодна солоність не врятувала би. – А хіба не ви благали мене прийняти вас у аспірантуру? Не ви казали, що переповнились за останній рік мріями про науку і хочете саме зі мною написати дисертацію?

Михайло стушувався.

– Ні, звісно ж, я можу помилятись, і увесь той цирк ви влаштовували винятково для заспокоєння власного батька, показуючи, що весь такий відповідальний… В такому випадку ми можемо скасувати ваше зарахування. Вам навіть повернуть гроші, так як навчання ще не почалось. Хочете?

– Та що ви! – одразу ж замахав руками Михайло. – Прошу пробачення. Просто я подумав, ну, може, ну їх, ті заняття, краще сфокусуватись на індивідуальній роботі, ага?..

– Не ага, – відрізала Марина Львівна, – а відвідувати пари, Василенко. І вас, Карогодський, це також стосується.

– А Ксенії ні? – смикнувся Святослав.

– А Ксенія, – не втрималась я, – і так ходитиме куди треба, без вмовлянь.

– Одразу видно дорослу свідому людину, – посміхнулась мені Марина Львівна, але вмить посерйознішала. – Що ж, панове аспіранти, можу вас порадувати, що завдання на другу половину дня у вас будуть не завжди, тож видихніть і не нервуйте так сильно. Розклад уже висить біля деканату, заняття розпочинаються завтра. Самі можете все подивитись. А зараз маю йти, у мене нарада.

Я зачаровано спостерігала за тим, як Марина Львівна впевнено повернулась на підборах та закрокувала геть. Що за неймовірна жінка! І як їй все це вдається? Хотіла б я вміти так само твердо говорити, так само відповідати всім, хто мене ображає, і…

– Ну що, – на мою талію раптом нахабно вляглись чужі руки, – познайомимось ближче?

___

Вітаю у новинці, мої любі читачі! Захотілось додати в цю осінь трохи позитиву, щоб не було пасмурно на душі, тож історія планується запальна та весела. Але й не без підняття важливих тем, як у мене завжди буває.

Буду рада, якщо книга припаде вам до смаку! Тож вмощуйтесь зручніше, діліться першими враженнями про Ксенію та Михайла, а я побігла писати наступні частини!