1 (1)

– Закладаюся, до кінця тижня ця ботанічка буде моя. 

Нахабна фраза змусила мене застигнути біля стіни і прислухатись до голосів. Спочатку я обсмикнула себе, збиралась спокійно вийти з-за рогу і перервати чужу розмову – це ж не діло, закладатися на дівчат! – але чомусь цікавість і якесь дивне передчуття змусило мене буквально примерзнути до підлоги.

Я поняття не мала, кому належав той голос, але інтуїція волала, що балакали саме про мене.

– Може, в неї хлопець є. І взагалі, так негарно вчиняти, – відповів другий, м’якший чоловічий голос.

– Пф! – перший нахаба, здається, закотив очі. – Святику, ти бачив її фотки? Погляд, як у лані, косичка, закрита сукня і жодного мужика на фотках. Жодного.

– Один був. І я тобі скажу, він такий досить кремезний. Може, вона любить старших.

– Ага. І підписує їх «з любим татом святкуємо вдалий вступ». То її батя, дурню. Коротше, Святику, це навіть не обговорюється. Сім днів – і ця краля буде в моєму ліжку. До речі, цікаво, яка вона буде, коли розплести ті косички… І окуляри зняти.

Ну, точно. Передчуття не обмануло – але краще б так, бо обговорювали саме мою фотографію.

Так, косички! І що поганого? Зате довге волосся не лізе в очі. А окуляри мені просто подобаються, я насправді досить добре бачу. Модний аксесуар! Це що, привід ставки робити на живу людину?! Зовсім совість втратили. Розумники, теж мені…

Я підкралась трохи ближче і визирнула з-за рогу. Хлопці стояли зовсім близько, і я одразу ж впізнала своїх майбутніх колег по аспірантурі – дивилась же фотки в чаті, намагалась зрозуміти, з ким буду навчатись. Той, що з м’якшим голосом – Святослав Карогодський, мрійливий поет, який біс знає чого вступив в аспірантуру в політесі. Високий, худий, прямий, мов палицю проковтнув, і з довгим темним волоссям, зібраним у хвіст. На обличчі мов застигла печатка замисленості, погляд ще й такий, блукаючий...

А другий – точно Міша, себто Михайло Василенко. Мажор, красунчик, дівоча мрія. Виявляється, ще й сволота.

– То що, Святик, – якраз хмикнув він, – якщо ти так переконаний, що вона на мене геть не гляне, то ставимо штуку баксів? Або ящик…

– Ти так хочеш програти? – скривився Святослав. – І я не Святик! Я Свят. Скільки можна просити перестати так мене називати!

– Я ніколи не програю. Ти подивись на мене, – Міша викотив груди колесом. – Хіба такий може не сподобатись дівчині?

Ні, ну, гарний, що сперечатись. Не такий довжелезний, як Свят, та все одно на голову вищий за мене буде, якщо не більше. Стрункий, широкоплечий, просто фігура мрії. А обличчя я ще з фото запам’ятала, бо ж, собака, гарний. Ті сині-сині очі, чорні брови, модно підстрижене темне волосся, виразна лінія підборіддя і ніякої бісячої бороди. Краще б він носив бороду, чесне слово, аніж говорив оте, що я почула.

Десь вдалині щось загриміло. Ну, що ж, вважатимемо, що це сповнене мрій про майбутнє знайомство дівоче серце впало з висоти та розкололось на шматки. Бо я тільки-но собі пообіцяла, що нарешті перестану бути такою тихонею, вдягнула найкрасивішу сукню, розплела ту кляту косичку і налаштувалась на нові приємні знайомства… А моє нове приємне знайомство стоїть он, зубоскалить та збирається робити на мене ставку. Аж гидко.

Гуркіт змінився ритмічним стуком підборів. Я стрімко озирнулась і розпливлась в усмішці.

– Марино Львівно! – вигукнула радісно, вітаючи свою наукову керівницю. – Ви така… Вау просто!

– Привіт, Ксюшенько, – Марина Львівна простягнула мені долоню для рукостискання і роззирнулась. – А де?

– Що – де? – невинним голосом поцікавилась я.

– Та не що, а хто, – гмикнула жінка. – Де ті два явища небесних з контрактної форми навчання, що морочитимуть мені голову наступні чотири роки? Тобто твої колеги-аспіранти, Василенко і Карогодський… Ви вже знайомі?

Я заперечно похитала головою. Не знайомі. Ну, тобто, я з ними уже зіткнутись встигла, а вони мене ще в реальності не бачили. Правда, встигла почути, як один пропонує поставити на мене тисячу доларів. Дорого коштую, між іншим, особливо з нинішнім курсом. Міг би і пляшку соку поставити, ну. Йому ж нормально так до людей ставитись!

Марина Львівна важко зітхнула. Судячи з усього, жодного бажання вести у великий світ науки отих двох вона не мала. Що ж, я її розуміла. Моя наукова керівниця – молода професорка, всього тридцять п’ять років. Красива, успішна!.. Жінка, здатна викликати тільки захоплення. Увесь університет пліткував за її спиною, чи самотня вона, чи когось собі знайшла, а вона йшла, високо піднявши голову, і не оберталась на той гидотний шепіт. Хотіла б я бути схожою на неї! Та, на жаль, мені для того не вистачить сили духу. Марина Львівна – то пантера (причому і кішка, і танк одночасно), а я – так, тихоня Ксюша. Ботанічка з косичкою, на яку ставку можна зробити…

Зате у питаннях наукових, можливо, колись і наздожену свій ідеал! Адже була кращою на курсі, вступила на бюджет в аспірантуру, саме туди, куди мріяла. Напишу дисертацію, лишусь працювати в університеті… Мрія, а не життя!

– Десь вони тут мають бути, – Марина Львівна все не покидала сподівань знайти ще двох своїх аспірантів. Зробила кілька кроків вперед, впевнено завертаючи за ріг, і вигукнула: – Ось ви де! Карогодський, Василенко, вітаю… Ксюш, чого ти там встала? Ходи сюди.