Аромат Кавового Хаосу

Ранок у кав’ярні "Магічний Куточок" починався з аромату свіжозвареної кави, ледь помітного запаху пергаменту та невідворотної, майже відчутної аури прийдешнього хаосу. Ця аура, як правило, належала Агаті. Молода, рудоволоса дівчина, чиє буйне, ніби електризоване волосся, завжди стирчало на всі боки, наче відображаючи її внутрішній світ. Її великі зелені очі, що мали б випромінювати спокій і мудрість, найчастіше були широко розкриті від подиву – або, що вірогідніше, від тихого жаху – через наслідки її ж магії.
"Магічний Куточок" розташовувався на тихій вуличці Емеральд-стріт у місті Вердан, де вічно пахло свіжою випічкою та старовинними книгами. Зовні – звичайна, затишна кав’ярня з дерев’яними столиками та приємним джазом. Всередині ж, за потаємними дверцятами, що маскувалися під шафу з цукерками, ховалася справжня чаклунська крамниця. Саме там продавалися порошки з драконячих кісток, зілля для безсоння та палички для пошуку загублених шкарпеток. Але Агата працювала бариста, і її завдання було готувати еспресо, а не перетворювати відвідувачів на щось не дуже кавове.
На жаль, магія Агати мала власну, доволі збочену, логіку. Вона ніколи не працювала так, як задумано. Наприклад, спроба створити ідеальний лате-арт у вигляді серця часто закінчувалася тим, що пінка перетворювалася на живу, гикаючу жабу. А вчорашній –освіжуючий– напій для постійного клієнта пана Фіґґінса, що мав би зарядити енергією на цілий день, призвів до того, що його елегантні вуса збільшилися в розмірах на добрий десяток сантиметрів. Добре, що його дружина мала почуття гумору, хоч і вимагала –антивусного– зілля з розширеного асортименту крамниці.
– Агата, ти бачила мій сифон для сиропу? – запитав Пітер, її колега, худорлявий хлопець з окулярами, що виглядав так, ніби щойно втік з давньої бібліотеки. Пітер був єдиним, хто розумів, що працювати з Агатою – це як жонглювати палаючими факелами, стоячи на одній нозі під час землетрусу. Він був, по суті, її офіційним –прибиральником– магічних наслідків.
Агата, що саме намагалася протерти стійку чарівною ганчіркою (яка, за задумом, мала сама чистити поверхні, а не фарбувати їх у фіолетовий колір), здригнулася. – Сифон? Він же був тут... секунду тому! –
Вона озирнулася. Сифон, що стояв біля еспресо-машини, раптом почав переливатися всіма кольорами веселки, а потім повільно, майже мрійливо, здійнявся в повітря, ніби повітряна кулька, і вилетів крізь відчинене вікно.
– Ох, – тільки й змогла вичавити з себе Агата, її зелені очі округлилися до розмірів блюдець. – Здається, він хотів подорожувати. –
Пітер лише зітхнув. – Знову? Це вже п'ятий сифон за місяць. Скоро ми будемо готувати сироп прямо в каструлях, бо нічого не лишиться. –
Але це був лише початок. Двері кав'ярні відчинилися, і на порозі з'явилася місіс Хендерсон, її улюблена клієнтка, відома своєю любов'ю до карамельного макіато та дрібних собак. Сьогодні її супроводжував не її крихітний пудель, а... досить велика, але дуже задоволена корова породи Джерсі. Корова зайшла до кав'ярні, понюхала повітря, і видала гучний –Му-у-у!–, що змусило задзвеніти чашки на полицях.
– Місіс Хендерсон! – вигукнула Агата, її голос перетворився на писк. – Ваш... новий улюбленець? –
Місіс Хендерсон погладила корову по лобі, її обличчя було абсолютно незворушним. – Ні, дорогенька. Це... ну, це мій пудель, Містер Флаффі. Він сьогодні вранці трохи змінився після того, як ви йому запропонували ту –спеціальну– кісточку з вашої крамниці. – Вона кивнула на потаємні дверцята. – Сказали, вона покращує травлення. –
Агата відчула, як її щоки вкриваються рум'янцем, що за кольором міг би конкурувати з її волоссям. Спеціальна кісточка... зганьблено. Вона ж плутала її з –кісточкою для зміцнення зубів–, а не –кісточкою для непередбачуваних метаморфоз–, яка стояла поряд на полиці.
– Ну що ж, – сказала Агата, намагаючись зберегти спокій. – Яка... е-е-е... кава для вас сьогодні, Містере Флаффі? Можливо, великий капучино? –
Корова Містер Флаффі знову голосно –Му-у-укнула–, наче підтверджуючи свій вибір. Пітер, тим часом, вже діставав з-під прилавка чарівний засіб для нейтралізації тваринних заклинань, бурмочучи щось про "звичайнісінький вівторок".

        &&&&
Життя Агати в "Магічному Куточку" було постійним балансуванням між тим, щоб здаватися нормальною баристою, і тим, щоб не влаштувати магічний апокаліпсис, подаючи раф з кленовим сиропом. Вона намагалася. Справді намагалася. Кожного ранку, перед відкриттям, вона робила глибокий вдих і подумки повторювала: "Жодних заклинань, Агата. Просто кава. Просто посмішка." Але її внутрішній магічний хаос мав інші плани.
Одного разу, наприклад, спроба викликати грозу, щоб полити вазони з м’ятою на підвіконні (бо ж звичайна лійка – це так нудно!), закінчилася дощем із солодких пончиків над усім районом. Міський парк, де зазвичай гуляли чинні пенсіонери, перетворився на злітну смугу для чайок, що воювали за найсолодший екземпляр. І хоча місцева пекарня "Солодкі Сни" була не в захваті від такої конкуренції, діти ж навпаки були у повному задоволенні. Агаті довелося витратити цілий вечір, маскуючи пончики під хмари, щоб ніхто не запідозрив її причетність.
Її чарівна мітла, яку вона використовувала для прибирання (бо пилосос – це теж нудно, і до того ж він постійно намагався з'їсти її шкарпетки), була окремою історією. Цей дерев'яний витвір магічного мистецтва, якого Агата назвала "Свистом", мав власний, дуже зухвалий характер. Він ніколи не літав туди, куди Агата йому наказувала. Якщо вона просила його підмести під прилавком, Свист обов'язково починав жваво літати навколо стелі, збираючи пил з найвищих полиць, або взагалі вилітав на вулицю, виконуючи піруети над головами здивованих перехожих. Бували випадки, коли він повертався до кав'ярні самостійно, брудний, з причепленими гілочками та листям, ніби щойно з якоїсь дикої вечірки, десь на околиці міста.
Та сьогоднішній день обіцяв бути "особливо" цікавим. Після інциденту з Містером Флаффі (якого Пітер, на щастя, швидко повернув до його пудельного вигляду, хоч і злегка зеленим відтінком шерсті), телефон у кав'ярні задзвонив. Це була стара модель, з диском для набору номера, яка, зазвичай, просто дзвонила. Але сьогодні, коли Агата взяла слухавку, вона почула не голос абонента, а... глибоке, незадоволене бурчання.
– "Магічний Куточок", слухаю, – невпевнено промовила Агата, тримаючи трубку на відстані витягнутої руки.
Слухавка знову буркнула, потім щось тихо пробурмотіла про "занадто багато лате без цукру" і "відсутність поваги до старших телефонних апаратів". Агата кліпнула очима.
– Перепрошую, – сказала вона, – Ви щось казали про лате?
– Ніякого лате! – прогарчав телефон. – Я вже старий! Мої дроти болять! Ви мені краще скажіть, де той, хто постійно забуває вимикати світло в підсобці?! Скільки можна?!
Агата відчула, як її щелепа повільно відвисає. Це була її власна халатність. Вона часто забувала вимкнути світло в підсобці, яка, власне, і була входом до тієї самої чаклунської крамниці.
– Це... це я, – ледь чутно промовила Агата. – Я забуваю.
– Ось бачите! – вигукнув телефон, і його голос звучав тепер доволі обурено, майже істерично. – Молодь! Ніякої відповідальності! А потім дивуються, чому я перетворююся на живий кошмар! Або... – тон телефону раптом змінився, став мрійливим, – ...може, на прекрасного фламінго? Мені завжди подобалися фламінго...
Пітер, що спостерігав за цією сценою, похитав головою. – Агата, ти, здається, переборщила з магією на телекомунікаційних лініях. Телефон не повинен мати... екзистенційних криз.
Агата лише знизала плечима.