Розділ 4 Розлука

Портал зник, залишивши після себе лише легке мерехтіння повітря. Артем стояв на галявині, не розуміючи, що відбувається. Він озирнувся навколо - ліс був таким же, як і завжди, але чогось бракувало. Бракувало Настіель. Він підійшов до того місця, де вона стояла хвилину тому, і торкнувся рукою трави. Вона була холодною і вологою. Артем зітхнув і попрямував до виходу з лісу, до того місця, де залишив свій велосипед.

Повернувшись додому, Артем помітив, що світ навколо нього змінився. Кольори стали яскравішими, наче хтось підкрутив їхню яскравість, звуки - чіткішими, наче він почав чути у кілька разів краще. Він ніби бачив тепер те, чого не помічав раніше, - красу природи, усмішки перехожих, доброту в очах оточуючих. Іноді йому здавалося, що він відчуває подих вітру на своєму обличчі, його ніжний дотик, чує шепіт дерев, їхні тихі розмови, навіть коли знаходиться у своїй квартирі. Він не знав, чи це магія ельфів так вплинула на нього, чи це був подарунок Настіель на прощання, чи просто його сприйняття світу змінилося після зустрічі з нею, після того кохання, яке він пізнав. Але він знав одне - він вже ніколи не буде таким, як раніше, він назавжди залишиться частинкою того чарівного світу, де він зустрів своє кохання.

×××

Двері квартири ляснули, відлуння прокотилося порожніми кімнатами, нагадуючи про раптову самотність, яка тепер стала його постійним супутником. Артем скинув з себе куртку, кинув її на спинку стільця і впав на диван, знесилений і розбитий. Погляд його блукав по кімнаті, яка здавалась йому чужою і незнайомою, зупиняючись на кожній дрібниці, яка нагадувала про минуле, про щасливі дні, проведені з Настіель.

На стіні висів портрет Настіель, який він намалював під час однієї з їхніх прогулянок. Вона на ньому здалася йому такою яскравою і такою далекою одночасно, наче зірка, яка світить здалеку, але до якої неможливо доторкнутись. Її очі, кольору смарагдів, як два бездонних озера, затягували його в вир спогадів, і він знову поринув у той чарівний світ, де вони були разом. Він підійшов до стіни, зняв портрет, взяв його в руки і притиснув його до грудей. Серце стиснулося від туги, і він відчув, як по його щоках знову покотилися сльози.

Дні перетворювалися на безкінечну низку одноманітних дій. Він прокидався вранці, сонно брев у ванну, голився, снідав і йшов на роботу, де займався буденними справами, які раніше здавались йому цікавими, а тепер - нудними і одноманітними. Він повертався додому, вмикав телевізор, готував собі вечерю і намагався зануритися в роботу, читати книги, дивитися фільми, але все було марно. Кожна мить нагадувала йому про Настіель, про її ніжний голос, про її променисті очі, про її дотик. Він бачив її в кожному промінчику сонця, що пробивався крізь штори, в кожному шелесті листя за вікном, в кожному подиху вітру. Навіть у шумі міста він чув її голос, який звав його назад, у той чарівний ліс.

Ночами йому снилися кольорові сни, де він знову був у лісі, обіймаючи Настіель, гуляючи з нею лісовими стежками, купаючись у водоспаді, розмовляючи про життя і кохання. А вранці прокидався з відчуттям порожнечі і розчарування, з розумінням, що це був лише сон, що Настіель немає поруч, що він знову сам у цьому холодному і байдужому світі. Він писав їй листи, довгі, щирі листи, у яких виливав всю свою тугу, свої мрії, свої сподівання, але не надсилав, бо знав, що вони ніколи не дійдуть до неї. Він зберігав їх у шухляді столу, перечитуючи знову і знову, наче намагаючись через них повернути хоч частинку того щастя, яке він втратив.

Одного разу, переходячи через парк, він побачив пару, яка сиділа на лавці і цілувалася. Вони були такими молодими, такими щасливими, такими закоханими. Серце його стиснулося від заздрості, і він відчув, як його очі наповнюються сльозами. Він зрозумів, що ніколи не зможе забути Настіель, що вона назавжди залишиться в його серці, що їхнє кохання буде жити в його пам'яті, поки він живий.

— Чому життя таке несправедливе? – прошепотів він, з відчаєм дивлячись на небо. - Чому я не можу бути з тією, кого кохаю? Чому ми змушені бути розлучені?

Він блукав вулицями міста, не маючи мети, наче тінь, наче привид. Йому здавалося, що він ніколи не знайде спокою, що біль втрати ніколи не мине. Але з часом біль став менш гострим, спогади - менш болючими, наче рана на серці почала загоюватись. Він зрозумів, що кохання з Настіель - це найкраще, що було в його житті, і він ніколи про це не пожаліє, навіть якщо доведеться страждати все життя. Він буде жити далі, буде творити, буде кохати життя, бо знає, що Настіель хотіла б цього.

×××

Настіель залишилася стояти на тому самому місці, де вони з Артемом прощалися. Ліс, який раніше здавався їй таким великим і незвіданим, сповненим таємниць і загадок, тепер був сповнений спогадів про нього, про їхнє кохання. Кожне дерево, кожна квітка, кожен струмок нагадували їй про їхні спільні прогулянки, про веселий сміх, про ніжні поцілунки, про їхні обіцянки вічного кохання. Вона торкалася рукою кори дерев, наче намагаючись відчути тепло його рук, вдихала аромат квітів, наче намагаючись відчути його запах, і їй здавалося, що він десь поруч, що він не пішов, що це все - лише сон.

Вона підняла голову до неба, до того самого неба, на яке вони дивилися разом кожного вечора. Мільйони зірок мерехтіли, утворюючи химерні візерунки, наче намагаючись розповісти їй щось важливе. Настіель шукала серед них його очі, його усмішку, його образ. І їй здавалося, що вона бачить їх, що він дивиться на неї з небес, що він усміхається їй. В кожній зірці вона відчувала його присутність, його тепло, його кохання. І вона знала, що він теж дивиться на ці зірки, що він теж пам'ятає її, що їхнє кохання живе, незважаючи на відстань і час.

Час для неї втратив своє значення. Дні змінювалися ночами, а ночі - днями, але для неї це було все одно. Вона блукала лісом, наче тінь, наче привид, не помічаючи нічого навколо. Вона жила спогадами про їхнє спільне щастя, про ті короткі літні місяці, які вони провели разом. Вона згадувала, як вони сиділи на цій галявині, під старим дубом, дивлячись на зірки, і мріяли про майбутнє, якого в них ніколи не буде. Як він обіймав її, шепочучи слова кохання, від яких її серце тануло, наче віск. Як вони цілувались, і їй здавалося, що весь світ завмирає навколо них. Вона згадувала кожен його погляд, кожен дотик, кожен поцілунок, і ці спогади були для неї єдиним джерелом життя, єдиним променем світла у темряві її самотності.