Розділ 3 Сум за домом

Сонце, колись таке тепле і ласкаве, тепер видавалося Артему холодним і байдужим, ніби воно теж відчувало його смуток. Він стояв посеред лісу, оточений велетенськими деревами, які раніше здавалися йому такими дружніми, а тепер ніби нависали над ним, нагадуючи про його самотність. Погляд його мимоволі піднявся до неба, до блакиті, яка нагадувала про його рідний дім, про безмежне небо над його містом, про той світ, який він покинув заради кохання.

Спогади нахлинули на нього хвилею: галасливі вулиці, наповнені людьми і машинами, запах свіжої випічки з пекарні на розі, де він так любив купувати круасани щонеділі, обличчя друзів, з якими він провів стільки веселих годин, які завжди були поруч, готові підтримати і допомогти. А ще – його батьки, їхні турботливі погляди, повні любові і тепла, і міцні обіймання, які завжди дарували йому відчуття захищеності. Серце стиснулося від туги, і він відчув, як по його щоках покотилися сльози.

— Настіель, – промовив він хрипким голосом, ледь стримуючи сльози. Його голос звучав чужо, немов належав іншій людині, людині, яка втратила частинку себе. – Я люблю тебе більше за все на світі, більше за власне життя, але... я не можу залишитися тут назавжди. Я не належу цьому світу. Я сумую за домом, за рідними, за друзями. Я маю повернутись.

Настіель, яка до цього часу спостерігала за ним мовчазно, з болем у серці, підійшла ближче і поклала руку йому на плече. Її очі, такі ж глибокі і проникливі, як і завжди, були сповнені розуміння і суму. Вона знала, що цей момент настане, що він рано чи пізно захоче повернутися до свого світу, до свого життя. Вона сподівалась, що цей день ніколи не настане, але розуміла, що не може тримати його тут силоміць.

— Я знаю, – тихо прошептала вона, і її голос звучав як колискова, заспокоюючи його розбурхану душу. – Але не забувай, що ти завжди будеш частиною цього світу, частиною мого життя, частиною мого серця. Ти залишив тут слід, який ніколи не зникне. Я завжди пам'ятатиму тебе, Артеме.

Вона підняла його обличчя до себе і заглянула йому в очі. Він побачив у них сльози, але вона посміхалась, намагаючись підбадьорити його. І поцілувала в губи. У цьому поцілунку було стільки ніжності і кохання, стільки болю і розпачу, що Артему здалося, ніби він розчинився в ній без залишку, ніби його душа злилася з її душею в єдине ціле. Він знав, що ніколи не забуде цього поцілунку, цього моменту, цієї жінки, яка назавжди залишиться в його серці.

— Ми завжди будемо з'єднані невидимою ниткою, – продовжила вона, і її голос забринів, наче та найтонша срібна нитка. – І хоча ми можемо бути розлучені відстаню чи навіть світами, наше кохання залишиться з нами назавжди, воно буде нас єднати, де б ми не були.

Артем відчув, як у грудях стискається щось важке, наче його серце стискає невидима рука. Він знав, що має повернутися, що його життя - там, у світі людей, але думка про розлуку з Настіель була нестерпною. Він згадав своє життя до зустрічі з нею - сіре, буденне, позбавлене сенсу. Життя, у якому були друзі, робота, рідні, але не було чогось справжнього, чогось важливого. І зрозумів, що не хоче повертатися до того життя, до того сірого існування. Але як залишитися тут, у цьому світі, який не є його рідним? Як стати частиною цього чарівного лісу, де магія пронизує кожен куточок, де живуть ельфи та інші фантастичні істоти?

 — Я розумію, - сказала Настіель, і її голос був спокійним, але в очах Артем помітив смуток, який вона намагалася приховати. - Твій світ кличе тебе, він тебе потребує. Але знай, що і тут, у цьому лісі, ти завжди будеш мати дім, ти завжди будеш бажаним гостем.

Вона підійшла до нього і обійняла, і він відчув тепло її тіла, ніжність її рук, аромат її волосся. Він не хотів відпускати її, хотів залишитись у цих обіймах назавжди.

 — Якщо ти вирішиш повернутися, - прошептала вона, і її подих обпік його вухо, - тобі потрібно буде знайти той самий портал, який привів тебе сюди. А поки що, я буду чекати тебе тут, у нашому лісі, кожного дня, кожної миті.

Артем обійняв її міцно, ніби намагаючись ввібрати в себе все тепло і любов, всю ніжність і пристрасть, які вона йому дарувала. Він знав, що їм доведеться розлучитися, що це - неминуче, але ця думка була нестерпною, наче ніж в серце. Він не уявляв, як він зможе жити без неї, без її посмішки, без її дотику, без її кохання.

×××

Осіннє сонце почало опускатися за горизонт, залишаючи після себе смуги багряного та золотистого, наче художник розлив по небу свої фарби. Тіні подовжилися, огортаючи ліс таємничою півтемрявою, і в цій півтемряві зашелестіли дерева, ніби перешіптуючись між собою. Артем і Настіель сиділи на улюбленій галявині, під старим дубом, що був свідком їхнього кохання, обійнявшись. Вітер прохолодний осінній вітер шепотів їм про неминучість розставання, про те, що їхній час добігає кінця, але вони намагалися не звертати на це уваги, цінуючи кожен момент, проведений разом.

Вони говорили годинами, ніби намагаючись встигнути сказати все, що накопичилося в їхніх серцях за ці літні місяці. Спогади про спільні пригоди, про веселі пікніки на березі озера, про купання у водоспаді, про нічні розмови під зорями, про ніжності й пристрасть, про гарячі поцілунки і ніжні обійми, про мрії та надії на майбутнє промайнули перед їхніми очима, наче кадри фільму про їхнє кохання. Сміх змінювався сльозами, а щастя – тугою, і вони не стримували своїх емоцій, бо знали, що це - їхній останній вечір разом.

— Я не хочу тебе відпускати, – прошепотіла Настіель, притискаючись до Артема ще міцніше, наче намагаючись затримати його у цьому світі, у своєму житті. Її голос тремтів від хвилювання, і він відчув на своєму плечі її гарячі сльози.

— Я теж, – зізнався він, зануривши обличчя в її волосся, вдихаючи його аромат, який назавжди залишиться в його пам'яті. – Але ми обидва розуміємо, що це необхідно, що ми не можемо бути разом.

Вони обговорювали різні варіанти, думали про те, як би їм залишитись разом, шукали компроміси, але розуміли, що їхнє кохання, хоч і прекрасне, хоч і сильне, не могло існувати поза межами їхніх світів. Артем не міг залишитись у світі ельфів, бо він був людиною, він сумував за своїми друзями, за батьками, за рідною домівкою, за звичайними речами, яких так не вистачало в цьому чарівному лісі. А Настіель не могла піти за ним, бо вона була ельфійкою, вона була частиною цього лісу, і її місце було тут, серед дерев і квітів, серед свого народу.