Розділ 2 Кохання

Сонце, пробиваючись крізь густе листя, малювало на їхніх обличчях золоті візерунки. Артем і Настіель, рука в руці, блукали лісовими стежинами, вдихаючи чисте повітря, наповнене ароматами трав та квітів. Тиша була перервана лише шелестом листя під ногами та мелодійним співом птахів, які ніби супроводжували їхню прогулянку. Час від часу Настіель зупинялась, щоб показати Артему якусь незвичайну рослину чи комаху, розповідаючи про її властивості та значення у житті лісу.

 — А як ти ставишся до людей? - запитав Артем, з цікавістю дивлячись на неї. - Ви ж, мабуть, рідко бачите їх у своєму світі.

 — Люди... - Настіель замислилась, і її погляд став мрійливим. - Вони є і у нашому світі, проте не такі як ти. Ми з ними мало спілкуємся. Хоча вони цікаві. Такі різні, такі непередбачувані. Вони живуть швидко, яскраво, але часто не помічають краси навколо, не цінують те, що мають. Вони завжди кудись поспішають, забуваючи про найголовніше.

 — А ти? - запитав Артем, ніжно стискаючи її руку. - Ти цінуєш те, що маєш?

 — Зараз - так, - відповіла Настіель, зустрічаючись з ним поглядом. Він відчув, як її рука тремтить у його долоні. - Зараз я ціную кожну мить, проведену з тобою.

Вони годинами могли сидіти на березі кришталево чистого озера, кидаючи камінці в гладеньку воду і спостерігаючи, як вони утворюють ідеальні кола, які поступово розходяться по воді, наче їхні долі. Настіель розповідала Артему про стародавні ельфійські легенди, про їхніх богів та магію. Її голос, ніжний і мелодійний, нагадував шепіт вітру серед гілок, зачаровуючи Артема і занурюючи його у світ мрій та фантазій.

 — У нашому світі, – починала вона, – час тече інакше. Ми можемо жити тисячі років і пам’ятати все, що з нами відбувалося, кожен день, кожну мить. Але в цьому є й свої недоліки. Ми бачимо, як усе навколо змінюється, як народжується і вмирає. Ми бачимо, як змінюються люди, як вони старіють і помирають, а ми залишаємось такими ж молодими. Це дуже важко.

 — Розумієш, - продовжила Настіель, і її голос став серйозним, - наш народ живе у гармонії з природою. Ми володіємо магією, яка допомагає нам спілкуватися з деревами, тваринами, відчувати саму душу лісу. Ми можемо зцілювати рани, керувати стихіями, спілкуватися з духами. Але ця магія має свою ціну. Ми не можемо покидати цей світ, ми прив'язані до нього невидимими нитками. Ми - частина цього лісу, і він - частина нас.

Вона зірвала квітку, що росла поруч, - ніжну лілію з білими пелюстками, - і простягнула її Артему.

 — Бачиш, - сказала вона, - навіть ця квітка має свою магію. Вона може зцілювати рани, дарувати силу, а може й отруїти. Все залежить від того, хто її використовує, з якими думками і почуттями він до неї торкається.

Артем уважно слухав її, зачарований цим незвичайним світом, де магія була невід'ємною частиною життя, де дерева розмовляли, а квіти світились у темряві. Він розповідав їй про своє життя, про свої мрії та страхи. Про те, як він мріяв стати письменником і створювати цілі світи словами, де герої боротимуться за справедливість, кохатимуть і страждатимуть, а читачі співпереживатимуть їм і задумуватимуться над сенсом буття. Настіель посміхалася, слухаючи його. Їй подобалося, як він запалювався, розповідаючи про свої мрії, як його очі горіли вогнем натхнення.

 — А ти пробував писати? - запитала вона його якось.

 — Так, звісно, - відповів Артем. - Я навіть маю кілька готових оповідань. Але я не впевнений, чи вони достатньо хороші.

 — А чому б тобі не прочитати їх мені? - запропонувала Настіель. - Мені було б цікаво послухати.

Артем трохи завагався, але потім погодився. Він дістав з кишені невеликий зошит, де записував свої оповідання, і почав читати. Настіель слухала уважно, не перебиваючи. Коли він закінчив, вона довго мовчала, а потім сказала:

 — Це прекрасно, Артеме. У тебе справжній талант. Ти обов'язково маєш продовжувати писати.

Артем був зворушений її словами. Він ніколи не думав, що його оповідання можуть сподобатись комусь, тим більше ельфійці, яка жила тисячі років і бачила стільки всього на світі.

Вечорами вони сиділи на галявині, дивлячись на зоряне небо, яке тут, у світі ельфів, було набагато яскравішим і ближчим, ніж у світі людей. Настіель вказувала на сузір’я, розповідаючи про їхні значення в ельфійській міфології, про давніх героїв і богів, про космічні битви і великі події, які відбувались у Всесвіті. Артем слухав, замилувавшись її знаннями та красою, її голосом, що звучав, наче найніжніша мелодія.

Одного разу, коли місяць срібним диском висів на небі, заливаючи лісову галявину своїм м'яким сяйвом, Артем обійняв Настіель. Вона притулилася головою до його плеча, відчуваючи тепло його тіла, його силу і мужність. У тиші лісу чути було лише їхнє дихання, злите в єдиному ритмі.

 — Я ніколи не зустрічав такої жінки, як ти, – прошепотів Артем, і його голос тремтів від хвилювання. – Ти змінила моє життя, наповнила його сенсом.

 — І ти змінив моє, – відповіла Настіель, піднімаючи на нього свої глибокі очі. – Ти показав мені, що навіть безсмертні можуть відчувати такі почуття, таку пристрасть, таку ніжність.

Їхні поцілунки були ніжними, як пелюстки квітів, солодкі, наче лісові ягоди, п'янкі, мов весняний вітер. Вони відчували глибокий зв’язок душ, їхні серця билися в унісон, наче два кришталеві дзвіночки. І в той момент їм здавалося, що цей момент триватиме вічно, що їхнє кохання не має ні початку, ні кінця.

×××

Їхнє кохання розквітало, як ніжні пагони весняної квітки під теплими променями сонця. Вони проводили дні, загублені в лісових хащах, плетучи вінки з польових квітів та вигадуючи історії про далекі світи, населені фантастичними істотами - крилатими єдинорогами, морськими ельфами, що живуть у коралових замках, та маленькими лісовими духами, що ховаються в квітах. Артем розповідав Настіель про світ людей, про їхні міста і технології, а вона слухала його з незмінним захопленням. Вечори ж перетворювалися на сповільнені танці під зірками, які сяяли над ними, мов діаманти, розсипані по чорному оксамиту, де кожен погляд, кожен дотик був сповнений невимовних обіцянок. Коли Артем дивився в очі Настіель, він бачив там віддзеркалення своєї душі, її глибини і найпотаємніші бажання. А вона, дивлячись на нього, відчувала спокій і безпеку, яких так довго шукала у цьому безкінечному житті.