Розділ 1 Зустріч в іншому світі

Сонячні промені, пробиваючись крізь густе сплетіння гілок, малювали на обличчі Артема мереживо з світла і тіні. Він стояв, ніби зачарований, оточений велетенськими деревами, що сягали в небо своїми гіллястими кронами. Листя на них було не схоже ні на одне з тих, що він бачив раніше – велике, блискуче, з незвичними прожилками, що переливались сріблом на сонці. Деякі дерева були вкриті дивовижними квітами, що світились ніжним рожевим, блакитним та фіолетовим сяйвом. Повітря було просякнуте ароматом смоли, вологою землі та невідомих квітів, що пахли так солодко, що дух захоплювало.

Артем озирнувся навколо. Ліс був неймовірно густим, стовбури дерев здавались такими товстими, що навіть десятеро людей не змогли б їх обійняти. Під ногами - м'який килим з моху, по якому було приємно ступати. Він відчув, як його переповнює незрозуміле захоплення і одночасно - тривога. Де він? Як він сюди потрапив?

Раптом, з-за могутнього стовбура, вкритого світло-зеленим мохом, виступила постать. Вона була високою, стрункою, як молода береза, з волоссям кольору місячного сяйва, що спадало на плечі хвилястими пасмами. Очі її сяяли, наче два глибоких озера, в яких відбивалося безмежне небо. Вона була вбрана в легку сукню з тканини, що переливалася всіма відтінками зеленого, немов сама природа вплела її в свій одяг.

 — Хто ти і як ти сюди потрапив? – її голос був мелодійним, як дзюрчання гірського струмка, і водночас таким древнім, ніби він лунав у цих лісах з незапам'ятних часів.

Артем, ошелешений, мовчав. Все навколо було настільки незвичайним, що він навіть не міг зібратися з думками. Потім, ніби прокинувшись від сну, він почав розповідати про себе, про свій звичайний світ, про похід на велосипеді у ліс і дивне мерехтіння, яке раптово огорнуло його, коли він збирався повертатись додому. Його слова розчинялися в лісовій тиші, а ельфійка слухала його, не перебиваючи, з легкою посмішкою на вустах.

 — Ти потрапив у наш світ через портал, - пояснила вона, коли Артем замовк. – Таких, як ти, тут ще не було. Принаймні на моїй пам'яті. Але не бійся, тобі нічого не загрожує. Цей портал з'являється раз на сто років, і, здається, ти єдиний, хто зміг його знайти. Магія порталу непередбачувана, але, схоже, вона обрала саме тебе. Кажуть, що той, хто пройде крізь портал, має особливу місію. 

Вона замовкла, вдивляючись у його очі, ніби намагаючись прочитати його думки. Артем відчув, як його серце почало битися частіше. Хто ця дивовижна істота? І яка місія на нього чекає у цьому незнайомому світі?

— Кажуть, що той, хто пройде крізь портал, має особливу місію, - продовжила вона, і її голос забринів, наче срібний дзвіночок. - Можливо, ти дійсно маєш допомогти нам у боротьбі з темними силами, що загрожують нашому світу. Вони ховаються у глибині лісу, чекаючи моменту, щоб напасти.

Артем здивовано дивився на неї. Він не розумів, про яку місію йде мова, хто ці темні сили і чому саме він має з ними боротися. Але в голосі ельфійки звучала така щирість, що він не міг не вірити їй.

Вона посміхнулася, ніби відчуваючи його незручність, і в цій усмішці було стільки тепла і доброти, що Артем відчув себе в безпеці. Він дивився на неї, зачарований її красою і незвичністю. Ніколи раніше він не зустрічав такої істоти. І хоча вони були з різних світів, між ними відразу виникло незриме притяжіння.

 — Я Настіель, - промовила вона, і її голос наче лився, як джерельна вода. - А як звати тебе?

 — Артем, - відповів він, не відриваючи від неї захопленого погляду.

І в цьому імені, такому звичному для нього, Настіель почула щось чарівне, щось неземне. Воно наче вібрувало в повітрі, зливаючись з шелестом листя і співом птахів.

Очі їх зустрілися, і в цю мить все навколо застигло. Ліс затамував подих, птахи припинили свій спів, а сонце ніби застигло на небі. Артем потонув у глибині її очей, кольору бездонного океану. У них він бачив мудрість віків, спокій лісу і таємницю зоряного неба. Настіель, зі свого боку, помітила в його погляді щирість і цікавість, які рідко зустрічалися серед її народу, що був трохи відсторонений і холодний.

Вона була досвідчена, бачила безліч створінь за довгі століття свого життя, але в Артемі було щось особливе. Можливо, це була його безпосередність, або ж дивне сяйво в очах, яке здавалося відображенням далеких зірок. Або ж тепло його погляду, яке проникало їй у саму душу.

Вони стояли так довго, ніби час зупинився. Ліс навколо них завмер, затамувавши подих, лише листя тихо шелестіло, ніби підбадьорюючи їх. Повільно, не відриваючи погляду один від одного, вони підійшли ближче. Артем бачив, як розширюються зіниці Настіель, відчував її прискорене дихання. І коли їхні долоні торкнулися, пробігла іскра, немов розряд блискавки, яка запалила вогонь у їхніх серцях.

Артем відчував, як його серце б'ється швидше, а в жилах пульсує гаряча кров. Він ніколи раніше не відчував такого почуття. Це було щось більше, ніж просто симпатія, це була справжня пристрасть, потужна і невідворотна, що спалахнула несподівано і яскраво, наче спалах полум'я.

Настіель, зі свого боку, теж була здивована. Вона жила тисячі років, бачила багато світів, зустрічала різних істот, бачила багато кохань, але ніколи не відчувала такого. Цей земний хлопець з глибокими карими очима і щирою усмішкою пробудив у ній почуття, про які вона вже й забула. В Артемові було щось особливе, щось, чого не було в інших. Якась внутрішня сила, яка притягувала її, наче магніт.

Вони провели так ще кілька хвилин, просто дивлячись один на одного, втративши відчуття часу і простору, насолоджуючись цією миттю. Нарешті, Настіель ледь помітно посміхнулася, і ця посмішка освітила її обличчя, наче сонце.

 — Ти дуже особливий, - прошептала вона, і в її голосі звучала така ніжність, що серце Артема просто тануло.

 — І ти теж, - відповів він, ледь чутно, боячись зруйнувати цю чарівну мить.

І в цей момент вони зрозуміли, що їхні долі тепер нерозривно пов'язані, переплетені між собою, наче гілки давніх дерев. Що б не сталось далі, цей зустріч назавжди змінила їхнє життя.