Глава 3

– Августо, привіт. Я нарешті вільний. Можу тебе забрати, ти де? – задоволено кричить Денис у слухавку. Я сьогодні машиною.

– Дуже дякую, Дене, але я вже не в універі. У мене тільки дві пари, цей тиждень ми йдемо по чисельнику, – повідомляю, прямуючи до відділення служби доставки поруч з домом, щоб забрати подарунок Денису. Завтра ми вже будемо святкувати його день народження у нього на дачі, точніше на дачі його батьків.

Довго мучилася питанням, щоб такого подарувати. Цілий місяць пробувала вивудити з нього хоть щось стосовно подарунка, й нарешті: Дена цікавила книга з економіки, двотомник. Замовила, задоволена. Уявляю радісну мармизу.  Він цю книгу дуже хотів, а мені приємно.  

– А ти де? – Денис сьогодні був особливо наполегливий, але я за п’ять  хвилин від дому. – Я під’їду, навіщо будеш маршруткою трястися, зрештою так буде швидше. Прокатаю з вітерцем.

– Не треба, Дене, я поруч з домом. Ти краще скажи, може тобі завтра буде потрібна допомога. Я можу прийти раніше, – кількасекундна пауза,  задумався.

– В принципі в мене все організовано, та все одно я поїду на годинку раніше, зайва пара рук не завадить. Будь готова десь в районі 11:00, –  по голосу чую, що задоволений.

– Домовились, тоді завтра в тій годині я буду, – кажу, вже плануючи, як організувати завтрашній ранок, а в телефоні лунає:

– Домовились, Августо, я чекатиму. Тоді до завтра. Па-па!   

****

У мене сьогодні дуже відповідальний ранок, тому я ще з сьомої години на ногах.  Нарешті підібрала що одягнути, перебравши майже весь літній гардероб. Нічого не підходило – повна катастрофа. На очі потрапляє сукня – персикова. Те, що треба: до колін, приталена, ідеально підкреслює талію й груди, наче влита. Замшеві босоніжки того ж відтінку,  бежева сумка.

Тепер я собі подобаюсь почуваючи себе впевнено. Розпустила волосся, легкий макіяж. Отепер перед Максом не зніяковію. Можливо він нарешті на мене гляне. На вечір Денис запланував якісь розваги, тож на зміну я прихопила світлі джинси й коралову шифонову блузку. Я в ній виглядаю неймовірно жіночною. Кілька краплин улюбленого парфуму і вже за п'ятнадцять хвилин мені відчиняв двері своєї квартири Ден поверхом нижче. Подарунок його просто вразив, мені було надзвичайно приємно.

Дорога зайняла в нас трохи більше ніж пів години, а потім  я допомагала Дену. Коли вже все було готове, ми з Денисом вмостилися на терасі.

Він приготував для мене фрапе. Мені подобається така холодна кава з льодом, а Денис про це знає. Саме він вперше пригостив мене тим напоєм, а потім навчив, як це робити й навіть портативний міксер  подарував.

– То що, Августо, смачно тобі, зайшла кава? Може ще?  – Денис час від часу поглядав на годинник. Скоро мали вже з'явитися гості.

– Сам прекрасно знаєш, ти ж мене на неї підсадив, – усміхаюсь. Винятково приємний смак, густа пінка, кубики льоду  – саме те, що потрібно в таку спеку.  Я  кайфую.

Ми ще деякий час так з Денисом сиділи, пили каву сміялися,  жартували. Він якось по-іншому сьогодні дивився на мене. Я подумала, що то від хвилювання. У нього все ж таки був незвичайний день. 22 роки – особлива, магічна дата, крок в абсолютно доросле самостійне життя, а це неабияк відповідально.

Ден зупинився поглядом на мені, ніжно торкнувся моєї щоки, заправив пасмо волосся, що вибилось з загального ряду, за вухо й промовив: 

– Августо, ти сьогодні особливо красива, я побачив тебе з іншого боку й маю сказати, що така інша ти мені дуже подобаєшся. Як ти поставишся до того, якщо я запропоную тобі зустрічатися?

– Зустрічатися? Навіть не знаю. Ми стільки років були просто друзі, а тепер все так по-іншому,  – я задумалась. Він мені подобається. Нарешті він розгледів жінку в мені, крім того, він класний, цікавий, перспективний. Господи, про що я думаю. А чому ні? З Максимом бути мені не світить. Розумію, якби він мені таке запропонував, я б здуріла від щастя.

Навіть не хочу аналізувати чому. Я просто це знаю, тому що знаю. А може Ден і є той мій інкогніто-хлопець. І тут мені в голову стріляє геніальна ідея, як перевірити. Якщо так, то я погоджуся, бо там у мене мурашки бігають по тілу, й метелики лопочуть в животі з бажанням вирватися на волю, як і тоді, коли думаю про Макса. Що за чорт. Тож не може бути Максим. На нього це  геть не схоже, він мене навіть не помічає, не те щоб тратити свій дорогоцінний час на переписку зі мною. 

– Дене, нехай тобі не видається дивним, можна я запитаю? Мені це дуже потрібно.

– Звичайно ж, питай, якщо це не таємниця світового масштабу, я відповім,  – жартує.

– Ні, це не таємниця. Це просте питання. Яка твоя улюблена казка?

– Моя улюблена казка? Навіть не знаю. Взагалі-то, це не зовсім казка, це міф про Одіссея.  А чому ти питаєш?  –  здивований.