Глава 3

– Августо, привіт. Я нарешті вільний. Можу тебе забрати, ти де? – задоволено кричить Денис у слухавку. Я сьогодні машиною.

– Дуже дякую, Дене, але я вже не в універі. У мене лише дві пари. Цього тижня ми йдемо по чисельнику, – повідомляю, прямуючи до відділення служби доставки поруч із домом, щоб забрати подарунок Денису. Завтра ми вже святкуватимемо його день народження  у нього  на дачі, точніше – на дачі його батьків.

Довго мучилася питанням, що ж такого подарувати. Цілий місяць намагалася вивудити з нього хоч щось про бажаний подарунок і нарешті дізналася: Ден цікавився книгою з економіки, двотомником. Замовила. Задоволена. Уже уявляю його радісну мармизу. Він цю книгу дуже хотів, а мені приємно.

– А ти де? – Денис сьогодні був особливо наполегливий, але я вже за п’ять хвилин від дому. – Я під’їду, навіщо тобі маршруткою трястися? Зрештою, так буде швидше. Прокатаю з вітерцем.

– Не треба, Дене, я зовсім поруч із домом. Краще скажи, може, тобі завтра буде потрібна допомога? Я можу прийти раніше, – кількасекундна пауза: задумався.

– В принципі, у мене все організовано, але все одно поїду на годинку раніше – зайва пара рук не завадить. Будь готова десь об 11:00, – по голосу чую, що задоволений.

– Домовились. Тоді завтра о тій годині я буду, – кажу, уже плануючи, як організувати завтрашній ранок. А в телефоні лунає:

– Домовились, Августо. Я чекатиму. Тоді до завтра. Па-па!

****

У мене сьогодні дуже відповідальний ранок, тому я вже з сьомої години на ногах. Нарешті підібрала, що одягнути, перебравши майже весь літній гардероб. Нічого не підходило – повна катастрофа. На очі потрапила сукня – персикова. Те, що треба: до колін, приталена, ідеально підкреслює талію й груди, наче влита. Замшеві босоніжки того ж відтінку, бежева сумка.

Тепер я собі подобаюся, почуваюся впевнено. Розпустила волосся, легкий макіяж – ось тепер перед Максом не зніяковію. Можливо, він нарешті на мене гляне. На вечір Денис запланував якісь розваги, тож на зміну я прихопила світлі джинси й коралову шифонову блузку. У ній я виглядаю неймовірно жіночною. Кілька краплин улюбленого парфуму – і вже за п’ятнадцять хвилин мені відчиняв двері своєї квартири Ден, поверхом нижче. Подарунок його просто вразив, і мені було надзвичайно приємно.

Дорога зайняла в нас трохи більше ніж пів години, а потім я допомагала Дену. Коли вже все було готове, ми з Денисом вмостилися на терасі.

Він приготував для мене фрапе. Мені подобається така холодна кава з льодом, а Денис про це знає. Саме він уперше пригостив мене цим напоєм, а потім навчив, як його готувати, й навіть портативний міксер подарував.

– То що, Августо, смачно тобі? Зайшла кава? Може, ще? – Денис час від часу поглядав на годинник. Скоро вже мали з’явитися гості.

– Сам прекрасно знаєш, ти ж мене на неї підсадив, – усміхаюсь. Винятково приємний смак, густа пінка, кубики льоду – саме те, що потрібно в таку спеку. Я кайфую.

Ми ще деякий час так сиділи з Денисом, пили каву, сміялися, жартували. Він сьогодні дивився на мене якось по-іншому. Я подумала, що то від хвилювання. У нього все ж таки незвичайний день – 22 роки. Особлива, магічна дата, крок в абсолютно доросле, самостійне життя. А це неабияка відповідальність.

Ден зупинив на мені погляд, ніжно торкнувся моєї щоки, заправив пасмо волосся, що вибилося із загального ряду, за вухо й промовив:

– Августо, ти сьогодні особливо красива. Я побачив тебе з іншого боку й мушу сказати: така «інша» ти мені дуже подобаєшся. Як ти поставишся до того, якщо я запропоную тобі зустрічатися?

– Зустрічатися? Навіть не знаю... Ми стільки років були просто друзями, а тепер усе так по-іншому, – я задумалась. Він мені подобається. Нарешті він розгледів у мені жінку. Крім того, він класний, цікавий, перспективний. Господи, про що я думаю? А чому ні? З Максимом бути мені не світить. Розумію: якби він мені таке запропонував, я б збожеволіла від щастя.

Навіть не хочу аналізувати, чому. Я просто це знаю, тому що знаю. А може, Ден і є той мій інкогніто-хлопець? І тут мені в голову стріляє геніальна ідея, як це перевірити. Якщо так, я погоджуся, бо там у мене мурашки бігають по тілу й метелики лопочуть у животі з бажанням вирватися на волю, як і тоді, коли думаю про Макса. Що за чорт! Тож не може бути Максим. На нього це геть не схоже. Він мене навіть не помічає, не те щоб тратити свій дорогоцінний час на переписку зі мною.

– Дене, нехай тобі не здається це дивним, можна я запитаю? Мені це дуже потрібно.

– Звичайно ж, питай. Якщо це не таємниця світового масштабу, я відповім, – жартує.

– Ні, не таємниця. Це просте питання. Яка твоя улюблена казка?

– Моя улюблена казка? Навіть не знаю... Взагалі-то, це не зовсім казка – це міф про Одіссея. А чому ти питаєш? – здивувався він.

– Просто цікаво, – знизую плечима. Отже, мій інкогніто-хлопець – не він. Чесно кажучи, я відчула легке розчарування й водночас дивну надію, але на що саме – навіть собі не могла зізнатися. А про те, щоб зустрічатись, обіцяла подумати.

Нарешті почали з’їжджатися гості. Макс приїхав майже останнім. Вони з Деном – просто одногрупники, не друзі. Крім того, він вічно зайнятий, усім потрібен, тож на такі дрібниці, судячи з усього, не зважає. Я саме так думала, бо особисто Макса не знала.