Глава 2

Сьогодні більше повідомлень не було. Аж до вечора. Після тренування, коли ми з Денисом повертались додому, він повідомив, що святкуватиме свій день народження наступними вихідними на дачі. Я, звісно ж, у списку почесних гостей. Розумію: Макс теж там буде. Ден запросив усю свою групу з універу, а той красунчик ніколи не пропускає можливості покрасуватися на публіці.

Вже пізно ввечері знову булькнуло повідомлення в телефоні. Якщо це знову той самозакоханий гусак – заблокую:.

«Добрий вечір, моя леді! Як Ваш настрій? Сподіваюся, сьогодні ще ніхто не посмів його зіпсувати? Мушу зізнатися: ви нинішнього ранку так мене налякали, що я весь день збирався з духом, аби вам написати. Не смію навіть спитати… Чи є хоч крихта надії на ваше благородне й милостиве пробачення?»

Ану здивуй мене, нахабний самозакоханий нарцисе. Змінив тон, вирішив вдягти манери аристократа? Хочеш пограти? Гаразд. Я теж люблю ігри. Блокувати не буду – пограємо. Думаю, буде весело. А якщо пощастить – ти втратиш пильність, і я виведу тебе на чисту воду – дізнаюсь, хто ти. Мені вже цікаво.

«Леді», кажеш? Терміново потрібно вигадати щось у відповідь… Хм… Як би тебе так креативненько назвати? «Мілорд» – скажімо. Ну що ж. Чудово. Звучить аристократично. Пограємо в вишуканих, манірних аристократів. Приймається.

«Добрий вечір, вельмишановний мілорде! Які вишукані манери. Шкода лише, що не чую інтонації, з якою це мало б звучати. А щодо пробачення – звісно. Хіба могло бути інакше? Гадаю, у вас пропадає талант дипломата».

Пишу та задоволено посміхаюся. Відповіді посипались одна за одною:

«Моя леді, я вельми вдячний, що ви оцінили мої старання. А якщо Ви зволите почути мій зачаровуючий оксамитовий баритон – готовий негайно зателефонувати».
*

«Ну що Ви, що Ви, не турбуйтесь! Це не варто Ваших зусиль, мілорде! Облиште. Поки обійдемося письмовими люб'язностями».
*
«Як забажаєте, моя леді! Падаю до Ваших ніг».
*
«Пробачте, мілорде, мушу відлучитись до сну, бо завтра зранку маю відправитись на дипломатичну службу».
*
«Так-так, звичайно! Солодких Вам сновидінь!»
*
«Дякую! Які ви ґречні».
*
«Все для Вас і тільки для Вас!»

До останнього повідомлення кріпилася троянда й образ середньовічного лицаря в глибокому поклоні. Напевне, він сам згенерував цю картинку в якомусь додатку. І що дивно – мені це навіть сподобалося. Весело. Гм… Ловлю себе на думці, що стиль, як і тональність нашого спілкування несподівано змінилися: від відвертого кпинства – до витонченої гри. Сьогодні той інкогніто-незнайомець став вишуканим комедіантом. Дуже цікаво, що ж спровокувало в ньому таку переміну? Ситуація інтригує.

А якщо він мене знає? Якщо це невипадковість, а ретельно спланована гра? Можливо. Тому ще більше хочеться розплутати все, підштовхнути до помилки – змусити його себе видати. Треба заплутати так, щоб він втратив пильність і проколовся. Про все решту подумаю пізніше. Лягаю спати: завтра насичений день. Цікаво, що мені зранку напише той інкогніто-незнайомець – чи напише взагалі, і хто він?
****

Прокидаюся від дзвінка будильника. Тягнуся до телефона, щоб відключити повтор, який я поставила через кожні десять хвилин, аби не проспати. Сьогодні на першій парі здаємо колоквіум в куратора, а він просто не терпить запізнень. Якось особливо нині ліньки вставати, а все через ту нічну переписку. Це продовжується вже цілий тиждень. Стає щоразу цікавіше. Смішно сказати, але я вже так звикла, що чекаю на ці повідомлення. Мені подобається отримувати приємний бонус бадьорості у вигляді ранкового привітання:

«Доброго ранку, красуне! Як твій настрій сьогодні?»

Далі – якісь милі дрібнички, кілька веселих смайлів, а наприкінці, як завжди:

«Гарного тобі дня, красуне!»

Так приємно все це – налаштовує на позитив і одразу з’являється настрій, ніби день уже вдався. Перед сном все аналогічно, немовби вкладає мене спати – так мило й особливо приємно. Наше інкогніто-спілкування дуже швидко перейшло на інший рівень – теплих, зворушливих, гармонійних віртуальних стосунків без кпинства та болючих жартів. Без тих повідомлень я вже навіть сумую. А вчора взагалі – так, між іншим, зробила експеримент, просто прикольнулася й попросила… сама не очікувала:
«Ану, здивуй мене, розкажи мені на ніч свою улюблену казку, звичайно ж, якщо не важко, а ще приємніше було б, якби ти захотів… зізнатись хто ти?»

Бачу, перестав друкувати, але  в онлайні. Мить очікування здалася мені вічністю:

«Знаєш, я думав над цим і навіть кілька разів поривався, але… є ризик, що я тобі не сподобаюся. Може, твої вимоги занадто високі, і я просто не дотягну. У мене дуже складний характер, і взагалі я… Одним словом, поки що не готовий ризикувати. Я вже так звик до нашого віртуального спілкування».
З його слів я так і не розумію – чи знайомі ми особисто. Але він мене точно знає. Вирішую: гаразд, це якось іншим разом. А казку ж ніхто не скасовував!

Через кілька хвилин приходить нове повідомлення:

«Ну що ж, казку так казку. Зручно вмощуйся – і буде тобі казка. Моя улюблена. Отже, починаємо лицедійство від Антуана де Сент-Екзюпері – “Маленький принц”. Для чарівної Августи…»

Упс. Проговорився! Чи спеціально, чи випадково –  не знаю.
Здається, у мене з’явився хлопець. Віртуальний. Хм… навіть таке трапляється у нашому дивовижно інтерактивному світі.