3. Дерева

3. Дерева

Через годину хтось з'явився у цьому поселенні.

Хтось прийшов напитися води.

Це...

Дерево.

Воно переміщувалося своїми коренями, а коли дійшло до води, опустило свої коренні у ґрунт та почало всмокнувати воду.

Напившись, воно пішло.

- Юліано, прокинься. Сюди приходило... дерево. - розбудив Ігнатій жінку.

- Що? Ти мариш. У тебе галюцінації... - перелякано подивилася Юліана на чоловіка.

- Ні. Не марю. Це було дерево. Воно приходило напитися води.

- Ти що? Збожеволів? Чи тут такий світ?

- Дивись, дивись. Он ще одно.

Інше дерево зробило те саме, що й попереднє, але воно почуло шорох за виступом скелі та вдивилося в сторону, де ховалися Ігнатій з Юліаною.

Чоловік показав, щоб жінка мовчала та не ворушилася, щоб не було зайвого шуму.

Дерево подивилося та пішло, периодично обертаючись.

Коли воно зникло з поля обзору, Ігнатій звернувся до Юліани:

- Як ми будемо їсти рослииність, якщо сама росмлинність тут жива, дісно жива та рухається так, як ми?

- Ми приречені. Ми лише помремо. Повернутися назад (я вже впевнена) - це недосяжна мрія. А тепер виявилося, що поїсти тут буде нереально. Не будемо же ми відбирати у дерев їхні плоди.

- Отже у нас є час, поки ми можемо прожити лише на одній воді...

- А я хотіла потрапити на цей проєкт, щоб змінитися та отримати та отримати свою недосяжну мрію. Кохання одного чоловіка. А тепер виявляється, що моє життя, моє функціонування - це недосяжна мрія. Навіщо я вибрала свою загибель?

- Для того, для чого і я: щоб втекти від свого життя.

- Ми від нього втекли. Ми скоро його лишимося.

- Думаю, якщо нам вже все одно помирати, треба домовлятися з цими деревами, поки у нас працює свідомість, поки в нас ще є сили. - запропонував Ігнатій.

- То як?

- Наступного разу вийдемо на контакт з деревом.

- Як знаєш.

Ще кілька годин - і дерево інше прийшло попити води.

- Ми виходимо? Так? - розбудила Юліана Ігнатія.

- Може й так треба. Але якщо ти не хочеш, можемо прожити ці останні дні тут, ховаючись та помираючи з голоду, але помремо своєю смертю без насилля.

- Я не хочу відчувати, як помираю. І я не хочу бачити, як ти вмираєш.

- Тоді пішли - запропонував Ігнатій.

Вони взялися за руки та вийшли.

Дерево, побачивши їх, почало втікати.

- Нужбо за ним! - скомандувала Юліана.

- Еге ж.

Вони побігли за деревом.

Шлях втечі вів ще глибше всередину планети.

Мережа печер дивувала, бо біля цих внутрішніх стін протікала лава, не розплавляючи цієї печери.

- Як вони ростуть, якщо в них немає зірки чи їхньої зірки не видно? А вони живуть під землею? - запитала на бігу Юліана.

- Може ми його... того світла зірки не бачимо? Чи не розуміємо своєю свідомістю? Чи не відчуваємо своїми органами відчуттів? Ми звикли лише до свого світу. Знаємо лише його закони. А тут все може бути іншим. Дивно ще, що ми дихаємо цим повітрям та п'ємо тут місцеву воду. А те, що ми з тобою тут єдине люди, то це може бути чистою правдою. Як це нас ще не загубила ця планета та цей весь світ, як він поглинув інших прибульців, тобто представників людства, які тут і є прибульцями. - Ігнатій вчасно схопив дівчину, яка майже не впала у розжарену лаву. - Обережніше, люба. Я за тебе хвилююся.

Ігнатій в обіймах поцілував Юліану, а потім продовжив:

- Вибач, що перериваю такий чуйний момент, але суб'єкт погоні зникає з поля зору.

Ще трохи бігу - і вони опинилися перед величезною галявиною, оточеною з усіх боків лавою, до якої вела вузька стежина.

- Пішли. Тільки обережно. - Ігнатій підтримував Юліану, щоб вона не впала.

Попереду цю стежку долало дерево, наближаючись до безмежної галявини.

А там, на ній, було повно дерев, серед яких було багато тих, у кого у кроні виднілися соковиті плоди.

- Невже вони поділяться з нами цими плодами? - озадачено запитала Юліана.

- Ми спробуємо. Ми попросимо поділитися. 

- Але й цього, якщо вдасться, недостатньо. Нам потрібне м'ясо. Авжеж, раніше треба було думати про це, до того, як підписувала договір.

- Не жалій про те, що було, та про те, що зробила. Краще подумай, що ти можеш зробити зараз у цих умовах. Що від тебе залежить, те й роби. Через два роки почнуть німіти кінцівки без вживання м'яса. Але ж ми зможемо повести якийсь час разом.

- Це точно. Я хочу тобі сказати, що я не хочу повертатися до своєї мрії. Я хочу бути з тобою. Я вже не жалію про зроблене, бо інакше не зустріла би тебе. - Юліана уважно подивилася в очі своєму напарнику, коли вони вже дійшли до кінці стежини-моста, який з'єднував ту частину печери з цією, де була здоровенна галявина, повна живих, реально живих дерев.

Ігнатій притис до себе дівчину.

- Поки нас ще не вбили, я хочу тобі освідчитись. Я тебе кохаю. Якщо залишимося в живих, виходь за мене заміж. - запропонував він.

- Так. Я згодна. - і поцілунок закріпив це рішення.

А потім вони взялися за руки та пішли.

Пішли до центру галявини на розсуд, на вирішення їхньої долі цими деревами.

Людей оточили з усіх сторін, взявши їх в коло.

- Ми прийшли з миром вивчати ваш Всесвіт. Дозвольте нам залишитися серез вас. - попросив Ігнатій своєю мовою.

Дерева його, звісно, не зрозуміли та почали говорити між собою своєю мовою.

Ігнатій одразу увімкнув дешифратор, вбудований у годинник на руці, щоб підібрати код мови, який визначив її структуру.

Тому чоловік, перемкнувши на вивід дешифратор, повторив свою фразу в сам дешифратор, який повідомив їм їхньою мовою те саме:

- Ми прийшли з миром вивчати ваш Всесвіт. Дозвольте нам залишитися серез вас. - попросив Ігнатій своєю мовою.

Дерева замовкли.

Але одне з них почало сваритися та спробувало напасти на прибульців.

Рефлекторно Юліана виставила руку, не даючи дереву вдарити Ігнатія.