2. Темний світ

2. Темний світ

Корабель з двома мільйонами пасажирів плюс команда пілотування залишив умовні межі цієї зоряної системи та пришвидшився, набуваючи такого прискорення, завдяки якому утворився тунель для викривлення простору.

Космічне судно увійшло у тунель - і одразу його затягнуло.

Через лічені секунди мандрівники опинилися у просторі, який зовсім не нагадував знайомий їм Всесвіт.

Ніякого світла від будь-якої зорі. Зовсім нічого.

Раптово вимкнулося світло на кораблі.

- Зберігайте спо-о-о-кій... - спочатку звичайно, а потім викривлено пролунав голос капітана, ніби переходив у низький тон, майже глухий бас.

І все.

Більше нічого.

Навіть звук зник.

Раптом перед прозорими стінами космічного судна промайнуло обличчя, розмірами більше, ніж самий цей корабель.

Обличчя чи то людини, чи то звіра, а скоріш за все перевертня, створеного з темної матерії.

Обличчя відкрило свою... пачу та почало поглинати корабель. 

Юліана відчула на собі чиїсь руки, які потягнули її убік.

Сила гравітації тягнула корабель у цю пащу, яка наближалася.

А руки, яки тримали Юліану, зробили кивок, - і дівчина вже на чиїсь широких плечах, всередині яких швидко стукало серце.

Стрибок разом з тим, хто тримав її - і вони опинилися в обмеженому просторі, занадто близько, щоб відчувати подих один одного та відпустити на свободу гру феромонів.

Тряска - і ця вузька конструкція вистибнула в сторону від арени дій, на якій руйнувався величезний космічний корабель, бо в коротких проблісках світла Юліана бачила, як одні частини корабля розлітаються, а інші поглинаються цим візуальним чудовиськом.

А ще... на мить вона побачила свого рятівника... Хоча весь час усім тілом його відчувала, знаходячись в його обіймах.

- Вибач, рятувальна капсула розрахована тільки на одного. - виправдовувався молодий чоловік.

Його голос лунав занадто тихо, але Юліана його почула.

- Ти врятував мене. Але надовго чи це... - прокоментувала вона.

Капсула з цими двома пришвидшилася та полетіла у невідомому випадковому напрямку подаоі від руйнувань.

- Чому я? - запитала молода жінка. - Чому мене взяв з собою?

- Я не знаю. Ти мені здалася маленькою, щоб поміститися зі мною в одномісній рятівній капсулі. Не люблю бути одному. Ненавиджу самотність. - відповів рятівник.

- Тому записався на проєкт, щоб бути подалі від людства. - зіронізувала Юліана.

- Треба було рятуватися одному. 

- Так. Бо інакше мені не прийшлось би помирати в обіймах невідомого мені чоловіка.

- Мене звуть Ігнатій. Тепер тене знаєш.

- Ага ж. Достатньо добре, щоб провести з тобою останні свої години чи хвилини життя...

- Своє ім'я я назвав. А ти своїм поділишся?

Юліана спробувала відвернутися, але не змогла.

Натомість Ігнатиій спеціально затис її сильніше у своїх обіймах.

- Обережніше, я не давала згоду на близькість.

- Вибач, мені ніде розвернутися. - чоловік послабив свої обійми, наскільки це дозволяв обмежений простір.

- Куди ми прямуємо?

- По ідеї, на найближчу планету, яка зустрінеться на шляху.

- А така буде? Взагалі тут є планети? Я бачу тільки темряву. Чи просто нічого не бачу...

- Сподіваюся, бо інакше ми загинемо. Тоді прийдеться просити у тебе вибачення, що замість швидкої раптової смерті я прирік тебе на довгу нестерпну смерть. Вибач.

- Може все буде добре. Наскільки це можливо в наших умовах. Мене звуть Юліана. Як там не було, дякую. Бо ти мені подарував шанс вижити.

Ігнатій ніжно притиснувся до Юліани, яка поклала йому на груди голову.

Години польоту - і повітря капсули почало не вистачати.

- Я задихаюся... - прошепотіла Юліана.

Ігнатій почав повільніше дихати, притримуючи кисень для супутниці, через що свідомість втікала.

Він послабив свої обійми...

- Дихай! - попросила Юліана його.

Глибокий вдих повернув чоловіка до свідомості.

Ще кілька хвилин - і жаростійкий пластик почав підсвітлюватися, ніби горить.

Було відчутно, що капсула зменьшує швидкість, а потім падіння...

Але амортизаційні матеріали рятувальної капсули пом'якшили удар.

- Повітря придатне для дихання. - повідомив штцчний інтелект, після чого капсула відкрилася.

Але Ігнатій та Юліана лежали в обіймах один одного, не в силах встати.

- Ігнатію, ти чуєш? Відчуваєш? Ми на планеті... - прошепотіла Юліана.

Кілька глибоких вдихів - і чоловік прийшов повністю до тями.

Ігнатій встав, огледівся та простягнув руку Юліані, допомігши їй вилізти з рятувальної капсули.

- Ми прилетіли. Тільки куди? Нічого не видно. - прокоментував він.

- Зате відчутно все. Кожний дотик. І ти дійсно мене врятував. Дякую. - Юліана обійняла Ігнатія, ніби тих багатогодинних обіймив було замало.

- Треба пошукати якусь їжу. У цій темряві нічого не видно. Ми ніби сліпі.

- Але ж сліпі теж живуть своїм темним життям. Будемо довіряти своїм відчуттям та слуху. - тендітна жінка взяла за руку молодого чоловіка. - Головне не загубитися. Не загубити один одного.

- Згоден. Цілком. Не відпускаймо руки один одного. Але треба намацати ємність з водою та якось їжею. Вони десь тут.

Ігнатій, не відпускаючи однієї руки Юліани, іншою рукою обшукував капсулу, через що дівчині прийшлося теж присідати.

- Допоможи мені у пошуку.

Вони знайшли ці речі: пляшку води та набір їжі.

Трохи відпили води та трохи скуштували їжі.

Ігнатій надягнув на себе ці речі, які розміщувалися у торбах через плече, постійно тримаючи Юліану за руку, лише відпускаючи у рідкісних випадках.

І вони пішли, довірившись лише своїм відчуттям.

По дорозі зупинялися, щоб відпочити та відпити води.

Але вода грізно закінчувалася.

- Добре було би на цій темній планеті у темному світі знайти води. - висловила своє бажання дівчина.