1. Втеча з власного життя

1. Втеча з власного життя

– Ігоре, а чому ти до мене жодного разу не приїхав до лікарні? - запитала Юліана у парубка, який вів електромобіль.

– Ти ж сказала, що сама справляєшся, що тобі не треба приїджати. - виправдався Ігор.

– Сказала. Але ж ти міг приїхати і без мого дозволу. До інших кохані чоловіки кожного дня приїджали, бо вони кохають своїх жінок. А... Ти мене не кохаєш, тому не приїджав. - пояснила Юліана. - І сам першим не дзвонив. Тільки писав.

– Я тебе кохаю. Я боявся тобі заважати, тому лише писав, чекав, коли ти сама подзвониш. Ти ж знаєш, що мене мати не відпускала навіть на роботу. Просила мене їй допомагати. Без тебе було важче. Ти стільки всього робиш. Але й було тихіше. - Ігор подивився на свою дівчину. - Якщо тобі щось знадобилось би раптово, я б одразу би приїхав. Ти ж знаєш, моя мати постійно погано себе почуває, ще приходиться доглядати за своїм молодшим братом. Мати постійно просила мити посуд. До тебе ж приїджав твій тато...

– Приїджав. Мені треба ще купити ліки. - Юліана дивилася якось перед собою, ніби у повітряний простір, поглинена своїми думками. - Зайдемо в аптеку після того, як мені подовжать лікарняний.

– Я не проти.

Вони доїхали до поліклініки, вистояли чергу, хоча Юліана отримала своє електронне направлення та встигла записатися до вузького спеціаліста, який повинен був продовжити лікарняний, відкритий у лікарні.

Отже, продовжено лікарнний, а потім ще і ще, - і цілий місяць виділилося на реабілітацію.

Нарешті в одну з п'ятниць лікарняний було закрито, а в понеділок - на роботу.

Що ж...

Тепер настав час здійснювати задумане.

Тепер починав реалізовуватися план зникнення зі свого життя.

Точніше... втеча з власного життя...

Юліана вийшла на роботу.

Перше, що вона зробила, так це відпросилася на півдня та попрямувала до представництва Міжзоряного відомства. У широкому кабінеті з купою документів робот, який одразу звернув увагу на розгублену відвідувачку, скануючи її своїми механічним очима.

- Вітаю. Я хочу потрапити на ваш проєкт. - заходячи, повідомила дівчина.

- Добре. Мені потрібні ваші документи. Якщо у вас немає міжзоряного паспорту, то це швидко вирішуться: ми самі замовляємо його у Міжзоряному міністерстві. - робот продовжував уважно слідкувати за Юліаною, ніби зазираючи у її душу.

- Я якраз хотіла дізнатися, що мені потрібно для участі у вашому проєкті. - промовила Юліана.

- Тільки ваше бажання та підпис під цим документом. - робот дістав велику стопку зшитого документа та відкрив останню сторінку. - Ось тут.

Робот показав механічним пальцем на пусте місце під надрукованим текстом.

- Ми все про вас знаємо. Ви нам підходите. Я одразу сканую обличчя людей та вигляд речей - і зразу же отримую потрібну інформацію з мережі.

- Я хочу спочатку прочитати це. - заявила Юліана.

- Читайте. Цей договір складеий дуже ретельно, він враховує усі ситуації у вашому житті. 

- А якщо мені треба владнати ще деякі справи у своєму житті? - запитала дівчина.

- У вас буде місяць на це.

Юліана прийнялася читати.

Через п'ять хвилин хтось постукав у двері, - і робот попросив пересісти Юліану на вільне місце за широким столом, за яким поки що ніхто не сидів.

А через годину усі місця за цим столом були зайняті, бо всі, хто виявив бажання долучитися до нового невідомого проєкту та прийшов нещодавно у цей кабінет, уважно читали свій договір.

Тепер стало зрозумілим, навіщо роботу такий величезний кабінет.

Хтось не витримував та йшов звідти, а хтось саме через лінощі дочитати до кінця одразу після кількох хвилин підписував договір. Тоді його просили прийти на конкретну дату на Міжзоряний аеродром.

Через три години уважного читання, коли Юліана дійшла до кінця тексту, вона поставила свій підпис та віддала договір роботу.

- Добре. Вітаю. Чекаю вас через місяць. Першого березня три тисяці другого року. - робот одразу поклав договір на автоматичний сканер, прям стопкою, - і одразу усі сторінки по черзі були відскановані, а потім робот звернувся до Юліани. - При реєстрації вийшло, що ви під номером рівно один мільйон. Вітаю вас із цим. Ви особлива.

- Це лише випадковість.

- Мій штучний інтелект думає інакше, но то ваші справи. Моя задача набрати команду до запланованої дати старту. Хай вам щастить, як прийнято говорити у людей.

- Дякую. До побачення.

Юліана пішла.

Вона провела час десь у парку, щоб повернутися додому тоді, як зазвичай це робить.

І нікоми не розказала, що вона у той день зробила.

Ніхто, навіть її батьки, не знали про вибір дівчини.

Юліана продовжувала ходити на роботу, а за два тижні до старту вона написала заяву про звільнення, щоб відпрацювати ці два тижні.

Непомітно збирала речі, але всього лише змінюючи їх положення у шафі, щоб потім одразу покласти їх у валізу.

Якщо б Юліана би передлумала, вона вже не змогла би відмовитися від цього проєкту.

Судячи з договору, де б вона би не була, її обов'язково би знайшли та силомиць відправили би у невідому подорож.

Отже, звільнилася.

Відпрацювала.

Нові документи Юліани чекали її на Міжзоряному аеродромі.

Квиток у столицю був вже на руках.

Залишалося тільки піти.

Поки усі спали, Юліана тихесенько поклала свої речі у валізу, а потім пішла, зачинивши за собою двері, ні з ким не прощаючись.

Чим так можна?

Її ж будуть відмовляти.

Хоча це вже не допоможе.

Прийдуть представники проєкту та заберуть її, хто б так ні був би проти.

Юліана дійшла до зупинки, подивилася над своєю головою, як там у повітрі пересуваються електромобілі, а сама дочекалася наземної звичайної маршрутки, бо так дешевше.

Доїхала до аеропорту.

Біля аеропорту оформила посилку, в якій поклала лише ключі.

Оформилася на політ та дочекалася свого вильоту.