Розділ 3: Комод Смерті??

Аліна сиділа нерухомо. Повітря ніби застигло в кімнаті, як і вона сама.

— Може вам принести води? — обережно запитала Елі, вкрай тихо, наче боялася навіть звуку власного голосу.

Аліна ледь помітно кивнула.
— Тільки... про те, що я нічого не пам’ятаю — нікому. Добре?

Елі знову кивнула й вийшла. Тиша повернулась, мов привид у власний маєток.

І тут воно почалося. Безжальне, нестримне — думки.

«Якого біса я тут роблю?..
Світ чужий, запахи чужі, дзеркало не моє, тіло не моє…
А життя, в яке я впала — не просто чуже, а жахливе.
Привіт, Аліно! Ти потрапила в тіло якогось монстра!
Аріанна Вельберг. Ха! Звучить, як назва бурі чи отруйної рослини.
І не просто якась там гордовита леді. А божевільна. Ґвалтівниця.
Що за прокляття? За які гріхи?»

Руки самі стиснули простирадло. Сильніше, аж хруснули кісточки.
Її дихання обважніло, і вона майже не помітила, як почала гойдатися вперед-назад, як загнана тварина в клітці.

«Чому саме я? Я ж просто… просто Аліна. Студентка. Звичайна. Жива.
А тепер — щось на кшталт малолітньої тиранії у рожевих мереживах.
І всі бояться мене. Мене!
Я не можу... Це не я!
Але всі кажуть, що це я.
І цей погляд Елі...
Я ж її навіть не пам’ятаю. А вона... вона дрижить, коли бачить мене.
Господи, хто ж ти така, Аріанно?..»

Вона рвучко вдихнула. Схаменулась.

«Заспокойся. Дивись. Може, хоч це допоможе...»

Вона вперше свідомо озирнулася. Повільно, як уві сні.
Кімната — як музейна вітрина розкоші й погроз.

Навпроти — дзеркало з темного срібла, високе, майже до стелі. У ньому — чужий відбиток.
Пишне ліжко — колони з різьбленням, балдахін із шовкової тканини кольору старого вина.
Навколо — меблі, мов зі сну маніяка: темні, масивні, із золотими завитками.
Килим — густо-бордовий, візерунки схожі на згорнуті зміїні тіла.
У кутку — камін із чорного мармуру. Порожній, але з рештками попелу. Хтось щось спалював недавно.
З підлоги тягнувся запах пилу, троянд і старої крові.

«Чорт… ця кімната — наче пастка. Гарна, але з отрутою між рядків.»

Вона вже хотіла відвести погляд, як...

Щось блиснуло. Ледь-ледь. З комоду навпроти.
Шухляда трохи прочинена. Лезо світла відбилось від металу.

«Що там?..»

Вона підвелася. Повільно, як у фільмах жахів. Кожен крок віддавався в грудях.
Підійшла. Простягнула руку.

Скрип. Відкрила.

Всередині — стальний кнут. І... закривавлений щоденник.
Кров. Справжня. Чорна на кінчиках сторінок, наче й досі тепла.

«Це не може бути…
Це… для цього вона використовувала кнут?
Знущалася… катувала?
Це... я?..
Ні. Це ВОНА. Це Аріанна.
Але всі думають — я.
А значить — тепер це на мені.»

Вона здригнулась. Взяла кнут у руки. Холодний, важкий.
У самій його формі — щось жорстоке. Інструмент влади. Інструмент болю.

І саме в цю мить…

Двері рипнули.
Елі повернулась.

Побачила її, Аріанну, з кнутом у руках.
Її очі миттю наповнились жахом. Вона встигла зробити один крок назад — і завмерла, мов перед прірвою.

— ЗАСПОКОЙСЯ, ЕЛІ! — вигукнула Аліна, одразу викидаючи кнут на підлогу.
— Я тебе цим била?.. Пробач мене! ПРОБАЧ! Я більше так не зроблю! НІКОЛИ!

Елі не відповідала. Вона стояла, тремтіла. Шепотіла щось нерозбірливе. Очі — в пустоту.

«Вона зламана. Через мене.
Через цю істоту, в яку я вселилася.
Яке життя вона тут жила?
А головне — яке жахіття я їй створила?..»

Через кілька хвилин Елі нарешті трохи заспокоїлась.
Аліна підвелася. Повернулася до комоду. Взяла щоденник.

— А це що?.. — мовила вона, дивлячись на замочок.

— Ваш щоденник, пані Аріанно, — схлипнула Елі.

— А що я в ньому писала?

Елі мовчала. Потім — здивований, переляканий погляд.
— Ви… категорично забороняли чіпати його. Нікому! Навіть близько не підходити. Ви писали завжди на самоті…

— На самоті… — повторила Аліна.
Тихо. Майже пошепки. Немов це слово раптом набуло зовсім іншого значення.

Вона опустила погляд на щоденник. На замочок. На темні плями.

«Хто ти, до біса, така, Аріанно?..
І що ти лишила мені у спадок?..»