Розділ 2: Вбивця Аріанна Вельберг

В кімнаті залишились тільки вони. Двоє.
Аліна та дві служниці.

Двері за герцогом і його сином зачинилися м’яко, глухо. Немов за ними сховалася інша реальність.

Аліна стояла нерухомо. Усередині щось клацнуло.

Це шанс.

Шанс дізнатися, що тут коїться. Хто вона, до біса, така. Чому це тіло називають Аріанною? І чому той старий називав її донькою? Хоча... якщо вона почне розпитувати неакуратно, то ці вирішать, що вона пришелепкувата. Як і той дядечко з тремтячим голосом.

Кхе. Так не піде. Тут має бути тільки одна служниця.

— Вийди, — холодно мовила Аліна до однієї з них.

Та без слів вклонилася й вийшла, залишивши їх удвох. Тиша згущувалася. Аліна вдихнула. Пора діяти.

— А ти, — вона постаралася надати голосу серйозності, — як тебе звати?

Служниця сіпнулася. Злякано глянула на Аліну. Чи то здивовано, чи то з жахом. Потім, запнувшись, ледве чутно прошепотіла:

— Е...лі...

— Як? — перепитала Аліна (чи то Аріанна?), нахмурившись.

— Елі... — знову майже несміливо повторила вона.

— Ага... Значить, Елі, — пробурмотіла Аліна. Ім’я видалося їй дивним, неприродним. — Значиться, Елі. Зачини двері, будь ласка.

На ці слова служниця зблідла. Ніби почула не прохання — а вирок. Сіпнулась і повільно рушила до дверей. Хоча... скоріш — пошкандибала.

Аліна помітила це відразу. Її рухи були нерівні, скуті. Занадто знайомі рухи — як у людини, яка звикла до болю. Вже біля дверей, коли Елі взялася за ручку, рукав трохи зісковзнув.

Аліна завмерла.

На блідій шкірі — темні, багряні, вже майже чорні синці. Побої. Жорстокі, свіжі.

— Стій! — різко мовила вона.

Служниця завмерла на місці, не повертаючись.

— Що це в тебе на руці? — голос Аліни дрижав, вона намагалася стримати тривогу.

Елі різко схопила рукав, смикнула, затягла назад, наче ховала таємницю смерті.

— Тебе хтось побив? — тепер голос Аліни став ще тривожнішим, майже благаючим.

— Ні... — служниця ледь чутно відповіла, відводячи очі вбік.

Аліна зрозуміла — це брехня. Обережна, навчена, така, яку говорять роками. І тоді до неї дійшло.

— Елі... Тебе так побила... я?

Служниця здригнулася. Раптово, всією суттю.

— Ні... Ви мене не... били... Ви... наставляли, — слова, наче вирізані болем. Так говорять ті, кого навчили мовчати під загрозою смерті.

— Так це була я... — Аліна видихнула, втупившись у підлогу. — Як так можна?..

Служниця дивилась на неї з диким подивом. І злякано.

— Щось не так? — запитала Аліна, піднявши голову.

— Е... Ні, нічого... нічого важливого, пані Аріанно... — вичавила з себе Елі.

— Та кажи вже, — Аліна схрестила руки. — Не тягни час.

— Я... я лише хотіла сказати, що ви якась... інша, — промовила тихо служниця.

— Я знаю про це, — зітхнула Аліна. — Але не розумію, чому в тебе так порізані руки.

Елі мовчала. Лише трохи затремтіла. Потім обережно, ледь чутно:

— Ви... Ви справді нічого не пам’ятаєте?

Аліна сіпнулася. Усе в ній кричало: "бреши!", бо правда означає — тебе визнають божевільною. Але треба вивідати правду.

Тільки не зіпсувати цю партію.

— Елі, слухай, — вона жестом покликала її ближче. — Я... здається, впала в озеро, так? Ну... так я цей... трохи призабула. Трохи.

Служниця звузила погляд.

— Наскільки далеко закінчується це “трохи”?

— О, я просто забула... все? — Аліна дивилася на неї, мов цуценя. З надією.

Елі сіпнулася. Відступила півкроку.

— Тоді... треба сказати пану герцогу! Ваш батько має знати...

— Е! Стій-стій-стій! — Аліна замахала руками. — Не треба нікому казати, герцогу чи як там його. Це... ну... таємниця!

Вона приклала палець до губ.

— Просто допоможи мені все згадати. Кажи як є. Я тебе не битиму. Чесно.

Пауза. Потім — короткий кивок.

— З чого мені почати?

ЄС!

— Почнемо з простого. Хто я?

Служниця стримано відповіла:

— Ви — молодша донька герцога Вельберга. Аріанна Вельберг. Вам чотирнадцять років.

— Так... Добре... А ті двоє, що заходили сюди?

— Ви зовсім нічого не пам’ятаєте? — Елі знову перепитала.

Аліна похитала головою.

— Перший — це пан Кайлан. Ваш старший брат. А другий — сам герцог Вельберг. Ваш батько.

— Ага. — Аліна кивнула, втупившись у порожнечу. — Я... впала в озеро. Не нагадаєш, чому?

Служниця зам’ялася. Видно було, що всередині неї точиться бій.

— Ви... — почала вона.

— Та кажи вже, — мовила Аліна, намагаючись виглядати безпорадно. — Мені потрібно знати. Говори як є.

— Ви хочете знати, як сталося, що ви впали в озеро? — уточнила Елі.

Аліна кивнула.

— Це сталося на банкеті... в честь чотирнадцятиріччя графині Евензари...

— А хто така ця графиня Евен-шось-там? — перебила Аліна.

Служниця здивовано глянула на неї.

— Це ваша подруга. Пані Аріанно, графиня Евензара — ваша найкраща подруга!

— О, справді? — Аліна пирхнула. — Моя найліпша подружка — Евен... шось-там. Добре, запам’ятаю.

Елі глянула на неї з відчаєм.

— Ви того дня посварилися... знову... з пані Ліріс.

Аліна вже відкрила рота, щоб запитати "хто це, до біса, така?", але Елі випередила:

— Майте повагу! Пані Ліріс Велірам — принцеса нашої країни!

— А... тутешня принце— — тут Аліна раптом завмерла. Потім підстрибнула.

— СТІЙ. ТИ СКАЗАЛА “ПОСВАРИЛАСЯ ЗНОВУ”? Це не вперше?! ЩО, МЕНЕ КАТУЮТЬ ЧИ ЩО?! ВІДПОВІДАЙ, ЕЛІІІ!!!

— Заспокойтеся, пані... — Елі налякалась, але не втекла. — Ніхто вас не катуватиме...

Аліна глибоко вдихнула, миттєво змінившись. Спокій. Холод.

— Так... Після того...

Елі замовкла. Раптово, ніби згадала щось... щось, що краще б залишити під замком.

— Після того... що? — тихо спитала Аліна.