Розділ 7 "Ігри закінчилися"

Станіслав

— Значить не віддаси? — ще раз перепитує дід, з напівусмішкою спостерігаючи за моєю реакцією.

— Ні.

— Ти ж сам мені говорив, що крісло генерального тебе не цікавить. Що змінилося за два місяці?

— Передумав, — наливаю трохи соку в склянку і роблю кілька ковтків. — Що це? — кривлюся від кислоти.

— Натуральний яблуневий сік, а не та бовтанина, яку ти звик у супермаркеті купувати. — То що змінилося? — не полишає спроб почути відповідь. А що я йому скажу? Що мене бісить старший брат?

— Ну… Скажімо, мені не подобаються методи робити Віктора. Я гадаю, що з такою кількістю працівників можна зробити більше, або ж звільнити хоча б половину.

— Ну, ти звільняти не спіши. Поки що я займаю крісло генерального, а ви лише чубитеся, бо в дитинстві батька не поділили.

— Ми, як ти виразився, чубимося, бо у Віктора манія величі, яка страшенно мене дратує, — не витримую і дозволяю сказати зайвого.

— А я тобі про що говорив? Його Марта спить і бачить, як він очолить компанію. Шкода, що твій брат не має того стрижня, який маєш ти. Хоча… — задумується на мить, — кохання приносить багато несподіванок. Може, колись і ти таким спокійним станеш.

— Так, я поїду, — коли розмова звертає в таке річище, я завжди поспішаю її завершити.

— Генеральний директор має бути серйозним та сімейним чоловіком, — продовжує свою улюблену тему дід.

— З чого такі висновки? Ти на комусь перевіряв ефективність роботи? Одружені краще працюють? Чи для них в законодавстві передбачені якісь пільги? Може, крем проти випадіння волосся, коли дружина доведе до нервового зриву?

— Розгульний спосіб життя не покращує твого положення.

— То що мені, вхопити першу зустрічну і одружитися? — починаю дратуватися. Коли не приїду, все зводиться до одного й того ж — одруження. Наче це єдине, про що думає дід. Спить і бачить мене з ярмом на шиї? Якщо так, то дуже дивна в нього любов до внука.

— Не закипай, — говорить з усмішкою. — І першу ліпшу до будинку не варто тягнути, але про зміну статусу подумай. Сімейне життя з будь-якого гуляки зробить нормального чоловіка. Сам таким був, знаю, про що кажу.

— Я поїду, — ліміт мого терпіння на сьогодні вичерпано, щоб уникнути сварки краще сісти в авто і гайнути звідси.

— Їдь, але подумай обов’язково, — йде за мною до воріт. Переглядаю в телефоні повідомлення, але тоненький голосок змушує підняти очі. Знову вона!

Пташка відмовляється зі мною їхати? Чому? Боїться, що я питиму за кермом? Досі пам’ятаю її перелякані очі та осуд в них. Мені настільки була цікава її реакція, що я просто не міг зізнатися, що пив сік. Я люблю яблуневий сік і завжди купую однієї і тієї ж фірми, у темних квадратних пляшках. Вони пластикові, але виглядають і справді, як наче там алкоголь. Вона так тоді на мене подивилася, що я вирішив продовжити гру. Якби скуштувала, то виявила б там сік, але Марія навіть нічого не запідозрила. Така наївна, проста і водночас далека. Наче й сидить поряд і відповідає на питання, але думками літає десь в іншому місці. Дивився на неї і не міг розгадати, про що ж вона може думати.

Вибору у пташки немає, бо бабця ледве не силою садить її на пасажирське сидіння і ставить на заднє сумку. Розумію її радість — внучці не доведеться їхати автобусом. А от мала розгублена і, здається, засмучена. Чому? Стає якось неприємно. Не хоче зі мною говорити? Ховає очі коли сідаю за кермо, пристібаюся ременем і вона поспішає наслідувати мій приклад, але у неї не виходить застібнути його і доводиться допомогти. І коли я це роблю, о диво, вона червоніє. То ось у чому справа, вона соромиться мене. Дівчина з минулого століття, вся така вишукана і сором’язлива.

На ній біла футболка і блакитний сарафан. Світле волосся зібране у хвіст, а на вустах помітна ніжно-рожева помада. Дивно, але мене вона не дратує, хоча я терпіти не можу помаду на вустах у жінок. Може, тому, що її я не збираюся цілувати?

— Як справи? — запитую, коли рушаю від двору діда.

— Добре, а у вас? — голос тихий і схвильований. Мені подобається її рум’янець, він приємним теплом відгукується всередині. Наче побачив її і вмить все стало добре, минув гнів і роздратування за слова діда.

— Теж непогано. Може, будеш звертатися до мене на «ти»? Ми вже не перший день знайомі.

— Але ж не друзі, — зауважує і викликає на моїх вустах усмішку. Дивна мала.

— А що, тільки друзі можуть так говорити?

— Ну… Ні, мабуть, — говорить ледь чутно.

— Тоді домовились, більше ніяких «ви», — звертаю на неї погляд, зачіпаючись за стрункі ніжки. Ні, Стасе, ця дівчина не твоя. Дід має рацію, вона надто хороша, щоб плутатися з такими як я. — Ти не чуєш, що так пахне? — принюхуюся і не можу зрозуміти звідки на трасі такий аромат.

— Це пиріжки в сумці, — відповідає збентежено.

— А, зрозуміло, — вирішую мовчати і не бентежити її ще більше. Вона ще дитина, навіть одягнена, як школярка. Але заперечувати не буду — гарна. Ніжна, тендітна, чарівна дівчина. У бардачку починає дзвонити телефон, доводиться нахилися й дістати його. Я не зачіпаю її ніжки, але дуже хочеться.

— Так? — відповідаю Віктору. Мабуть, дід вже повідомив про моє рішення і дзвінок не забарився. Щоб Віктор подзвонив, повинна бути дуже важлива причина.

— Невже ти таки будеш претендувати на крісло генерального? — шипить у слухавку. Він скоро почне говорити так само як і його Марта.

— Тебе це дивує? Я й минулого разу про це говорив, — намагаюся говорити спокійно.

— Нащо воно тобі, Стасе? Давай будемо чесними, ти робиш це, щоб насолити мені, так?

— Насолити тобі я можу і без крісла генерального. А роблю це тільки тому, що планую серйозно зайнятися справою.

— Якою? Ти ж терпіти не можеш інвестиції і все, що з ними пов’язане.

— Погляди змінюються, мої теж стали іншими, тому я готовий до всього.

— Впевнений?

— А ти хочеш мене налякати? Невдало трішки, — стає весело.