Марія
— Ох, відчуваю себе роздавленою на склі комашкою, — говорю подрузі, коли виходимо з автобуса.
— Ага, — сповзаєш, сповзаєш по склу, поки не ляпнешся без сил, — весело каже Віка і демонструє щось більше схоже на зомбі, викликаючи на моїх вустах втомлену усмішку.
— Ох і день. Дякую, що поїхала зі мною, — говорю щиро, бо навряд чи сама розібралася б з усім.
— Немає за що. Хто ще захотів би чергувати біля твоїх торб? — починає сміятися на всю вулицю.
Вона з самого ранку зарядилася позитивом, коли побачила мене з великою сумкою, повною речей та посуду для гуртожитку. Вчора ввечері бабуся сказала, що непогано було б відвезти частину речей, от я і наклала найбільшу. Ми ледве дотягнути її до гуртожитку, а потім почалося справжнє божевілля. Звідки ж мені було знати, що селитися до гуртожитку так складно. Народу було стільки, що в одну мить я злякалася, що мене роздавлять. У черзі, де ніхто не хотів дотримуватися правил, я відчувала себе справжньою комашкою, бо в основному майбутні студенти прийшли з батьками. Добре, що зі мною була Віка і стояла в холі поки я отримувала необхідні реквізити і бігала платити за гуртожиток.
— Ну, я пішла, — зупиняється на повороті. На обличчі подруги безмежний сум, а в очах ось-ось з’являться сльози. Завтра вона їде… Літо промайнуло, наче й не було.
— Я буду сумувати, — намагаюся усміхатися, але виходить якось криво. Хочеться плакати. Що ж я без неї робитиму?
— Ох, Машо, — не витримує і міцно мене обіймає. — Вже шкодую, що обрала університет в іншому місті. Не знаю, як буду там без тебе, — це сильніше притискає мене і не стримує схлипу. І я теж плачу, бо вперше ми так надовго розлучаємося з подругою. Наступного разу побачимося аж на канікулах взимку. Це ж стільки часу.
Ми доволі довго стоїмо обійнявшись, а потім витираємо сльози, ще раз обіймаємося і розходимося по домівках. Вона завтра поїде до Харкова, а я післязавтра знову буду дивуватися тим умовам, які сьогодні побачила у гуртожитку.
Повертаюся додому і так шкода себе стає. Не хочу їхати з дому, прощатися з подругою і жити в одній маленькій кімнатці з двома третьокурсницями. Суцільна несправедливість. Мало того, що кімната без нормальних умов, так ще доведеться пристосовуватися до життя з дівчатами не мого курсу. Чомусь я уявляла по-іншому життя в гуртожитку. Гадала, що житиму з дівчатами зі своєї групи і ми разом будемо навчатися та підтримуватимемо одна одну. Голова болить, ноги в пилюці, а на душі так тужливо, що нічого не радує.
— Машо, що з настроєм? — запитує з-за паркану дід Тимофій. Це ж треба, за своїми думками я його навіть не помітила.
— Вітаю, не побачила вас.
— То, мабуть, я схуд, — сміється й відчиняє хвіртку, щоб вийти до мене.
— А що ви садите? — звертаю погляд на його руки й гумових рукавичках.
— Та ось вирішив зробити ще одну клумбу, щоб без діла не сидіти. Квіти посаджу. Завтра до міста поїду й куплю. Внуків провідаю, бо вони до мене не дуже поспішають.
— Зайняті? — запитую з цікавістю.
Після свого дня народження я більше не бачила Стаса, хоча дуже хотілося. Мільйон разів прокручувала в голові наше спілкування і аналізувала, що можна було сказати не так, а де потрібно було взагалі промовчати. Може, йому взагалі не цікаво було зі мною спілкуватися. Спостереження за будинком навпроти вже стало звичкою. Все думаю, що він може приїхати, а я пропущу. Навіть якщо не вдасться поговорити, мені хотілося хоча б побачити його.
— Зайняті, — зітхає сусід. — Все, воюють між собою, наче не брати, а чужі люди, — бачу, що ця тема йому неприємна.
— Добре, я піду, бабуся чекає.
— Йди, Машо. Успіху тобі в навчанні.
— Дякую, — усміхаюся й заходжу на подвір’я.
Спочатку приймаю душ, а потім ласую бабусиним рагу і розповідаю їй про пригоди сьогоднішнього дня. Вона, звісно, дивується і обурюється, що мене поселили до дорослих дівчат не з мого курсу, але зробити ми нічого не можемо. Хіба що винаймати квартиру, але це буде дорого і не виправдано. Вирішуємо, що поживу в гуртожитку і спробую звикнути до життя з третьокурсницями. Може, вони дуже спокійні та приємні дівчата. Я ж їх не бачила, а вже нафантазувала собі казна-що. Не знаю, як складеться життя у місті, але сподіваюся, що все буде гаразд.
Залишок своїх канікул проводжу за вишивкою та потроху складаю необхідні речі у невелику валізку. В основному одяг та предмети особистої гігієни. Роблю усе повільно, намагаючись відтягнути процес вильоту з родинного гніздечка, але час не чекає.
З самого ранку у день від’їзду ми з бабусею на ногах. Вона пече для мене пиріжки та робить печеню. І жодні заперечення не діють. Доведеться тягнути ще одну сумку з їжею, бо на цьому вона зупинятися не збирається.
— Марічко, вийди, до тебе прийшли, — гукає з кухні, поки я складаю останні речі.
— Хто? — поспішаю на вулицю, дивлюся у вікно і бачу тата.
— Мабуть, дощ піде, — озвучує бабуся мої думки. Цікаво, що його привело до нас?
— Привіт, — виходжу на ґанок.
— Добридень, Машо. Якою дорослою ти стала, — дивиться на мене, наче вперше бачить. Хоча, так воно і є, ми майже пів року не бачилися, хоча живе він на іншому кінці села з новою родиною. — Я тут… — щось дістає з кишені штанів, — прийшов привіти тебе з днем народження.
— Дякую, він був два місяці тому, — нагадую й приймаю від нього листівку з грошима.
— Не було часу, — знизує плечима. — Працював, вдома мав купу справ. Сама розумієш, — відводить очі.
— Угу, — киваю, хоча насправді абсолютно не розумію, як можна забути про день народження доньки. Тим паче про її вісімнадцятиріччя.
— Ну, як справи? — кладе руки до кишень.
— Добре. Завтра їду на навчання.
— Так, малий теж у школу йде. Гуртожиток дали?
— Дали, — настрій остаточно падає до нульової позначки. Коли він згадує про чужу для нього дитину, а до мене приходить двічі на рік, це не може радувати.