Розділ 5 "Нова зустріч"

Марія

— Та не хвилюйся ти так, Машо, — вкотре повторює Віка, розминаючи ноги після довгого сидіння на лавці.

Обіцяні бабусею кілька хвилин дивно минули. Ми вже годину сидимо на лавці, на вулиці темно і жодної людини поряд. Тільки автівки, які виїжджають з-за повороту, на мить засліплюють очі світлом фар, і мчать далі. Я втомилася і змерзла. Вечори на початку літа не дуже теплі. Може, він про нас забув? Або не хоче підвозити? До села потрібно їхати десь годину, а потім стільки ж назад. І що нам робити якщо він так і не приїде? Чергова автівка засліплює яскравим світлом і різко гальмує поряд. Віка одразу відходить від дороги до мене, з підозрою придивляючись. Вікно з боку пасажирського сидіння опускається, але в темноті важко побачити водія.

— Сідайте, — говорить знайомий голос, а неслухняне серце починає радісно стукотіти.

— Ходімо, — хапаю Віку за руку й відчиняю задні дверцята. — Добрий вечір, — вітаюся, сідаючи поряд з подругою.

— Добрий, — в голосі чоловіка чується незадоволення. Відчуваю провину, що йому довелося їхати по нас вночі.

Він більше нічого не говорить, жодного слова. Всю дорогу мовчки веде машину, а я сварю себе за неуважність і вдихаю аромат, що наповнює салон. Легкий запах парфуму перемішаний зі свіжим прохолодним повітрям, що вривається крізь опущене скло автомобіля, викликає в мені дивні відчуття. Я згадую нашу першу зустріч і повірити не можу, що це один і той самий чоловік. Тоді він здавався веселим та готовим до спілкування, а зараз шкірою відчуваю його невдоволення та гнів. Хочу щось сказати, перепросити, але не наважуюся до самого будинку Віки. Вона виходить першою, бо живе перед поворотом на мою вулицю, а ми удвох їдемо далі.

— Вибачте, що потурбували вас, — наважуюся заговорити. — Ми запізнилися на автобус.

— Це я вже зрозумів, — бурчить. Намагаюся віднайти в його тоні хоч трішки м’якості та веселості, які чула при першій зустрічі, але їх немає. Остаточно гублюся і мрію скоріше вийти. З’являється бажання попросити зупинити мені посеред дороги, але його телефон озивається викликом. Він довго не відповідає, наче не чує голосної мелодії, але все-таки приймає виклик.

— Я тебе слухаю, — в голосі таке саме незадоволення, як і в розмові зі мною. — Ні, не бачу сенсу про це говорити зараз. Усе, що ти хочеш сказати, я почую завтра на нараді. Хіба не так?

Він доволі довго слухає співрозмовника, на невеликій швидкості долаючи відстань до мого двору.

— А я й не збирався відмовлятися від посади генерального, — говорить суворо. Слухаю його слова затамувавши подих. Не думала, що людина може говорити таким холодним тоном. Не знаю як співрозмовнику, а у мене мороз по шкірі від його тембру. — Он як? Значить ти погано зрозумів. Ні-ні, це ти не маєш поняття, я не віддам тобі свої акції. Ага, мені раптом дуже захотілося стати генеральним. Ти ж мене знаєш, я завжди досягаю бажаного.

Відчуваю себе шпигункою, яка підслуховує чужі розмови. Гадаю, саме ця не призначена для чужих вух. Може, він забув про мене?

— Все, у мене немає часу вислуховувати цю ахінею. До завтра, — завершує розмову, кидає телефон на сусіднє сидіння й нарешті зупиняється біля мого двору.

— Дякую, — пищу й відчиняю дверцята.

— Як справи, Марічко? — розвертається до мене.

— Е-м-м, добре, — відповідаю розгублено. Вже й не сподівалася, що він щось скаже.

— Поспішаєш? — киває на будинок.

— Бабуся хвилюється, я мала повернутися раніше, але…

— Запізнилася, — договорює за мене. — Будеш? — простягає мені пляшку, яку бере з пасажирського сидіння.

— Що ви? Ні, — хитаю головою. Від здивування мої очі розширюються до нереальних розмірів. Він відкручує кришку і робить ковток того, що в пляшці. Сумніваюся, що там сік, більше схоже на алкоголь.

— Ви ж за кермом, — наважуюся нагадати.

— Угу, — робить ще один ковток, — я трішки. Дістали всі, — кидає сухо й відвертається до вікна. Дивиться на будинок діда, а я мовчу. Тримаю руку на дверцятах і не наважуюся вийти. — Стільки років тут не був, а наче й нічого не змінилося, — говорить тихо. — А ти чому запізнилася? Шукали з подругою пригод на свої симпатичні пружні місця? — сідає зручніше, розвернувшись в мій бік.

— Ні, не шукали, — стає образливо за такі слова. — Ми святкували мій день народження, були в кафе і просто не встигли на автобус, а він був останнім.

— День народження? Сьогодні?

— Так.

— Вітаю, — салютує пляшкою і робить великий ковток напою.

— Дякую.

— І скільки ж тобі стукнуло? — він уважно дивиться на мене, а я відчуваю, що червонію. Добре, що у темряві цього не видно.

— Вісімнадцять, — відповідаю тихо, наче ділюся важливим секретом.

— Всього лише? І ти блукаєш вночі містом, та ще й у такому районі?

— Я не дуже гарно знаю місто, просто так вийшло, — відчуваю себе дитиною, яку відчитують за провину. І це я ще до будинку не зайшла, де на мене чекає бабуся.

— І навчаєшся тут, у селі?

— Так, вже закінчила школу. Восени буду навчатися в місті.

— О, то мені чекати нових дзвінків? — хмикає, відпиваючи з пляшки.

— Ні, я житиму у гуртожитку, — стає образливо.

— Машо, видихни, я жартую, — говорить серйозно, але без натяку на усмішку. Не знаю як реагувати, нічого не відповідаю. Він так говорить, що я нічого не розумію, наче іншою мовою. — Тепер розумію, чому ніколи не бачив тебе тут, між нами велика різниця.

— А скільки вам? — зривається з моїх вуст. Мабуть, це некрасиве запитання, але ж він теж запитав.

— Скоро двадцять дев’ять, між нами різниця в одинадцять років. Коли ти ходила під стіл пішки, батьки вже вивезли мене до столиці. А повернувся я лише п’ять років тому.

— Я жодного разу вас не бачила тут.

— Бо я дуже рідко бував у діда. По поверненню будував свій бізнес, але у підсумку довелося усе продати і приєднатися до справи діда. Таке собі задоволення.