Розділ 4 "Незвичайне свято"

Марія

— Онучко, час прокидатися, — крізь сон чую тихий голос бабусі. — Автобус через годину, а я тебе ще навіть не вітала.

— М-м-м, доброго ранку, — спочатку потягаюся, а потім відкриваю очі й сідаю. — Бабусю, — усміхаюся і мало не розчулююся, коли бачу її з квітами та подарунками.

— Вітаю з повноліттям, дитино, — говорить радісно, вручає квіти й ставить на диван два пакунки.

— Дякую, — зазираю в один з них і очам своїм не вірю. — Телефон! — пищу щасливо. — Клас! Дякую-ю-ю, — підскакую й обіймаю бабусю.

— Матір привезла і наказала вручити. А в іншому дещо від мене, — говорить з усмішкою. — Яка краса! — бачу в пакеті в’язаний светр та шкарпетки одного кольору. — Дякую, — ще раз її міцно обіймаю і біжу збиратися. Автобус не чекатиме іменинницю, яка довго спала.

Сьогодні мій вісімнадцятий день народження і я дуже щаслива, що проведу його в місті разом зі своєю ліпшою подругою. Він буде незвичним, але особливим. У нас буде цілий день, щоб нагулятися містом, сходити у кіно, пообідати в кафе та прогулятися у парку. Відчуваю, що це буде прекрасне свято. Я вперше їду гуляти в місто без дорослих і сама буду вирішувати, куди піти, бо це мій день.

Одягаю легку блакитну сукню з короткими рукавами, волосся збираю у хвіст і старанно роблю макіяж. Взуваю нові босоніжки на пласкій підошві, щоб зручно було ходити, і встигаю навіть поснідати чаєм та пиріжком. Кладу в невелику сумку гроші та телефон і поспішаю на зупинку, щоб не запізнитися.

— Машо? — з усіх сил махає Віка, коли виходжу з-за повороту. — Скоріше, автобус їде, — кричить на пів села, а мені стає смішно. Доводиться бігти, щоб Віка припинила панікувати й лякати сусідів.

— Привіт, — видихаю, зупиняючись біля неї.

— З Днем народження, встигає мене обійняти до того, як біля нас зупиняється автобус. Разом з нами заходить сусідка і ми допомагаємо їй затягнути сумки з полуницею, яку вона везе на базар. Салон автобуса миттю наповнює полуничний аромат.

— Ти чому так довго? — запитує Віка, вмощуючись на сидінні.

— Збиралася, — ховаю в сумку решту і сідаю біля подруги.

— Гарна така, — усміхається вона. — Які у нас плани? — очі подруги горять від передчуття цікавого дня.

— Це секрет, але тобі точно сподобається, — тихо сміюсь з її ображеного виразу обличчя.

Дорогою слухаємо музику в навушниках, бо говорити у переповненому транспорті про сьогоднішні плани не дуже хочеться. Крадькома позираю на годинник, бо здається, наче автобус плететься з мінімальною швидкістю. З таким темпом ми не встигнемо на сеанс у кінотеатр, а я ще перед тим хотіла зайти в кафе, щоб випити чаю з тістечком. План починає змінюватися ще до його початку втілення.

— Та скільки можна? — бурчить Віка,  ховаючи навушники до сумки. — Увесь плей-лист прослухала, мене зараз захитає.

— Терпи, ще трішки, майже приїхали, — самій стає дурно, бо сонце гарно припікає крізь скло.

— Я буду довго сидіти на вокзалі, відходитиму від цієї «швидкої» поїздки.

— Не будеш, за двадцять хвилин почнеться сеанс фільму. Але я не скажу тобі якого. Ходімо, — підводжусь, коли автобус доїжджає до потрібної зупинки, і тягну за собою Віку.

— Нарешті! — говорить голосно, коли виходимо. — На вулиці легше.

— Але стояти часу немає, побігли, — хапаю її за руку і починаю швидко йти в бік кінотеатру. Я декілька днів складала розважальну програму і не дозволю повільному руху автобуса її зіпсувати. Чаю випити не встигаємо, але купуємо собі два прохолодні напої та попкорн з карамеллю. Ніколи такого не куштувала, бо звикла до звичайного. Ми самі садимо таку маленьку кукурудзу, а потім робимо попкорн, коли хочемо.

— Не можу повірити! — захоплено промовляє Віка, коли розуміє, що саме ми будемо дивитися. — Таке відчуття, що це в мене день народження, а не навпаки.

— Іменинниця бажає, щоб єдина гостя була задоволеною, — усміхаюся.

Я знаю, як вона обожнює актора з головної ролі, тому сумнівів при виборі фільму не було. Хочу потішити свою ліпшу подругу, скоро ми розійдемося в різні боки, бо вона навчатиметься аж у сусідньому місті. Дві години мовчки дивимося фільм. Попкорну наїлася так, що обідати захочеться не скоро.

— Клас! Обожнюю цього актора, — мрійливо промовляє Віка, коли виходимо з кінотеатру. — Він, наче намальований, у реальному житті я не бачила таких гарних чоловіків.

«А я бачила» — одразу спадає на думку зустріч з рятівником, але я одразу відганяю згадку про нього. Ці думки починають дратувати, наче більше немає про що думати.

Вирішуємо пішки пройтися до парку й прогулятися в ньому, а потім обрати якесь кафе, щоб перекусити. Віка задоволена, настрій у подруги чудовий. Ми давно хотіли з нею вибратися до міста, тому я вирішила це зробити у день народження, поки вона не поїхала на навчання. Від таких думок стає сумно, бо ми дружимо з першого класу, не хочу розлучатися з подругою, яка завжди підтримає та дасть гарну пораду.

Гуляємо в парку довго, доходимо аж до набережної і відпочиваємо на лавці, бо аж ступні печуть від постійної ходьби. Над водою такий красивий захід сонця, що хочеться милуватися ним, поки останній промінь не зникне за хмарами. Але часу небагато. Ми знаходимо доволі приємне кафе і, зголоднілі після довгої прогулянки, замовляємо ситну вечерю. Святковим обідом це важко назвати, бо на вулиці вже вечоріє. Після перебування на свіжому повітрі їжа задається нереально смачною. Здавалося б, звичайні бургери, картопля фрі та салат, а смакує так, наче ми їмо найдорожчі у всьому місті страви. Потім п’ємо какао і обговорюємо сьогоднішній день. В цілому, я задоволена тим, як ми його провели.

— Дівчата, ви не проти якщо ми присядемо? — роздається над нами чоловічий голос. Як по команді, підіймаємо очі на двох молодиків. — Всі місця зайняті, — пояснює симпатичний брюнет.

— Е-м-м, — гублюся, зиркаючи на зацікавлену Віку. — Мабуть, можна, — не можу ж я заборонити, коли інших вільних місць і справді немає.