Розділ 3 "Дивний погляд незнайомця"

Марія

— Марічко! — голосно говорить бабуся, повертаючи мене на землю зі світу рожевих мрій. Я смикаюся й проколюю пальця. Ай, неприємно.

— Що ти казала? — відкладаю вишивку й намагаюся прийти до тями.

— Дощ знову буде, — звертає погляд до вікна. — А ти чому така замріяна? Все добре?

— Добре, просто не хочу наплутати, — киваю на вишивку.

— Може, черешні нарвати, поки злива не зарядила? — вдивляється у вікно.

— Я сходжу, — зіскакую з дивана й виходжу на вулицю.

Глибоко вдихаю свіже повітря. Небо й справді затягнуте важкими синіми хмарами. Ось-ось знову почнеться дощ, який майже не припинявся з ночі. Взуваю високі гумові чоботи, щоб не намочити ноги, беру кошик та йду до паркану. Очі вдивляються у вікна будинку навпроти, наче зможуть там щось роздивитися.

Кілька днів мені не дає спокою ситуація з незнайомцем. Станіславом… Він мені сниться. Як ловить мене, уважно дивиться у вічі й бере губами ягоду з долоні, лишаючи на ній пекучий слід. Вночі прокидаюся й довго лежу, слухаючи, як гучно б’ється серце. Мабуть, мозок не дає забути про мій сором: звалилася на голову і повісилася на шию абсолютно незнайомому чоловіку.

Я живу тут усе своє життя, але його бачила вперше, хоча багато разів бувала в будинку діда Тимофія. Він, звісно, говорив, що в нього є діти та внуки, я навіть пам’ятаю його дружину, але більше нікого з рідних не бачила і не чула жодних імен. Бабуся розповідала, що вони з дружиною купили будинок для відпочинку від міста, а з часом взагалі оселилися. Правда, їхнє помешкання скоріше схоже на палац, а не звичайний сільський будинок. Моя подружка Віка, називає наші хати сараями на фоні таких крутих дач, яких з кожним новим роком на нашій вулиці стає все більше.

Нариваю трохи ягід і встигаю вчасно сховатися в будинку. Через секунду у вікно починає стукотіти дощ. Через свою неуважність вже двічі довелося виправляти помилку на схемі, тому вирішую відкласти роботу, яка потребує підвищеної уваги, і роздивитися речі, що привезла мама. Поки бабуся вишиває, йду до своєї кімнати й дістаю пакунки. Я так засмутилася, що мама не змогла затриматися на довше, що навіть не дивилася на подарунки.

На столі починає дзвонити телефон, Віка наче відчуває, що я збираюся зайнятися її улюбленою справою.

— Привіт, — відповідаю й сідаю на килимі поряд з пакунками.

— Хеллоу, як тобі погодка? — звучить у слухавці її обурений голос. — Це ж треба така підстава!

— Нічого не зробиш, дощ, — зітхаю й починаю розбирати речі.

В пакунках, як завжди, все необхідне для молодої дівчини: модні речі, взуття на осінь, косметика та засоби для догляду за волоссям. Я майже не купую нічого з цього списку, бо мама завжди привозить з Італії, де працює вже дев’ять років.

— І як мені сьогодні прийти до кафе у довгій сукні?

— Взуєш чоботи бабці, — починаю сміятися, викладаючи на диван одяг.

— Ага, поки вечір прийде, хіба що на гумовому човні дістануся, — теж сміється. — А якщо серйозно? Ти збираєшся?

— Ну, так. Все-таки востаннє збираємося разом.

— І Толік буде, — протягує пискляво.

— Я пропущу твої натяки, — стримано усміхаюся.

— А я не натякаю, а прямо тобі кажу. Твій фанат готовий до залицянь.

— Добре, що він їде вчитися до Львова. Сподіваюся, його нездорова симпатія мине на фоні якоїсь нової.

— Аж сумно якось, я так звикла, що він за нами хвостиком ходить.

— Сумно, бо він не тебе діставав два роки, — бурчу і помічаю симпатичну сукенку. Вона доволі стримана і підходить під сьогоднішню дощову погоду.

— Але ж як діставав! Ех… А може, це справді кохання? На все життя, попри усі негаразди? А ти, невдячна, носом крутиш. Ось стане Толік бізнесменом, з мільйонами на рахунках, тоді шкодуватимеш, що сміялася з його залицянь.

— Взагалі-то це ти сміялася, а не я. І мільйони не мають ніякого значення, бо кохання не дивиться на рахунки в банку.

— Може й не дивиться, але з мільйонами набагато краще жити. Добре, я дзвонила, щоб переконатися, що ти йдеш увечері. Вбрання обрала?

— Та, схоже, обрала, — встаю, затискаю телефон біля вуха й прикладаю до себе сукню. — Так, знайшла.

— От і добре. До вечора, — вимикається, а я приміряю сукню й виходжу до бабусі, щоб показатися.

— Матір не шкодує грошей на подарунки, — говорить бабуся тільки-но мене бачить. — І на твоє навчання залишила достатньо.

— Шкода, що вона так мало часу побула вдома.

— Не сумуй, дитино, — зітхає засмучено, дивлячись на мене. — Тобі личить, — усміхається кутиками вуст, відвертається й розчулено витирає очі хустинкою. Бабуся в мене сувора, але чесна. І дуже мене любить, бо я єдина внучка.

Шкода, що мама не затрималася. Десь всередині все-таки є образа за її швидкий від’їзд. Раніше вона приїжджала на ціле літо, потім її відпустка скоротилася до місяця, а зараз побула вдома лише тиждень. Я не встигла наговоритися, набутися разом, похвастатися своїми успіхами і показати диплом. Вона не поїде зі мною, коли прийде час селитися до гуртожитку та не підтримає в перший день навчання. Я не ображаюся і намагаюся все зрозуміти, але вдається складно, бо дуже сумую.

Дзвонить мама теж рідко і від цього я відчуваю себе якоюсь непотрібною. Інколи мені здається, що в неї там хтось є, тому вдома вона проводить так мало часу. Я знаю, що бабуся з нею говорила і розмова відбувалася на підвищених тонах, але мені ніхто нічого не розповідав. Хочеться запитати, але тема надто пікантна, не наважуюся.

— Час збиратися, — ще раз дивлюся на себе в дзеркало і бачу усмішку бабусі.

— Збирайся, дитино. Я й не помітила, коли ти встигла вирости. Ось-ось вилетиш з гніздечка.

— Ще ціле літо попереду, не прощайся зі мною так швидко. Я ж буду приїжджати.

— Будеш, але я не про це. Погляди кавалерів говорять, що чекати тебе додому після навчання бабі немає сенсу.

— Бабусю… — гублюся від її слів й засоромлено опускаю очі. Чомусь саме зараз мені згадується погляд Станіслава і щоки наливаються рум’янцем. — Я піду, — розвертаюся й виходжу, щоб приховати своє збентеження.