Розділ 2 "Недосяжна"

Станіслав

— Я тебе зрозумів, діду, — підводжуся з-за столу й прямую на вихід з будинку. Всередині закипає лють, стискаю кулаки, але краще промовчу, не хочу з ним сваритися.

— Нічого ти не зрозумів, Стасе, — говорить за спиною дід і йде за мною на вулицю. — Вітько грає обережніше, обмірковує кожен свій крок, а ти запальний та надто емоційний для такої посади, не зможеш тримати все в міцних руках.

— Ти в цьому селі в екстрасенсорику вдарився? — знаю, що виходить грубо й одразу шкодую.

— Кажу ж, запальний, — хмикає. — Якщо не візьмешся за голову, то компанія дістанеться Вітьку, навіть якщо тебе я люблю більше.

— Нічого собі. Це відколи? — вперше чую від нього такі слова. Взагалі дід ніколи не відрізнявся сентиментальністю.

— Ти схожий на батька, такий же гарячий та моторний. Нікого не слухаєш, все робиш за своїм бажанням, не слухаєш порад і допускаєшся помилок.

— Можна подумати, Вітько слухає.

— У нього така дружина, що й тебе задушить, аби тільки її чоловік зайняв крісло генерального.

— Кхм, — з губ зривається дивний сміх, — Марта може.

— От-от, задумайся, — серйозно говорить дід.

— Про що? Обходити її стороною? — намагаюся жартувати. Не хочу їхати від нього, відчуваючи провину за грубі слова. Дід — найрідніша людина для мене.

— Про одруження, бовдуре, — стукає себе по голові, демонструючи всі свої думки про мене.

— О, ні! Це не до мене! — хитаю головою. — Я згоден відмовитися від посади, акцій та навіть спадку, але одружуватись не збираюсь. Надто рано зв’язувати себе путами сімейного життя.

— Тобі двадцять вісім, — нагадує дід, остаточно засмутившись. — У твоєму віці я вже мав сина та фірму.

— Я пам’ятаю, але ти інший. Та й історія у вас з бабусею була особливою і це… Як його? Кохання? — хочеться засміятися від останнього слова, але стримуюся. Я в таку фігню не те, що не вірю, я впевнений, що його вигадала якась ображена на життя жінка, а всі підхопили і розносять, як щось нереально круте.

— Недотепа, — плескає мене по плечу, наче жаліє. — Не вмієш ти правильно конкурувати, а я не дозволю розвалити те, на що пішла більша частина мого життя.

— Гадаю, Віктор знає, що робити, — хочу припинити цю розмову і не слухати, який я поганий керівник. Я ніколи й не прагнув ним бути.

Виходимо за паркан і очі самі звертаються до двору навпроти. На подвір’ї пусто.

— Віддаси все просто так? — не може заспокоїтися дід. — Навіть не спробуєш?

— А навіщо? Всім буде добре якщо Віктор сяде в крісло генерального. Хіба ні? І ти менше нервувати будеш.

— Дивись сам, — бачу, що він засмутився. Насправді я погано розумію, що від мене хочуть. Якщо Віктор старший і готовий до такого навантаження, чому я повинен бути проти? Мені на життя вистачає, а тягнути на собі такий вантаж я бажанням не палаю.

— Гуляка, — зітхає дід, але я утримуюся від коментаря. Розблоковую сигналізацію, відчиняю дверцята й знову перевіряю чи не вийшов хтось на подвір’я будинку навпроти.

— Куди дивишся? Марусю не чіпай, — говорить суворо. — Вона дівчина хороша, серйозна, не для такого бовдура, як ти.

— Та на черешню я дивлюся, — відвертаюся, обіймаю діда й сідаю в авто. — До зустрічі.

— Років через десять приїдеш? — усміхається невесело.

— Через кілька днів навідаюся, — ігнорую його натяки. Заводжу двигун й рушаю з місця. Дід одразу заходить, а я встигаю вловити поглядом тендітну постать в білій сукні, що мелькнула на подвір’ї сусідського будинку.

Треба ж було спіймати таку дивну пташку. Я палив біля паркану, бо дід не переносить запах сигаретного диму, побачив дівчину біля черешні і вирішив підійти. Звідки ж мені було знати, що вона мене не бачить і надумає падати? А як впала?! Гепнула гострим ліктем по голові і приземлила свої пружні сіднички прямо мені в долоні. Наче мала план, як спокусити за дві секунди. І вийшло ж. Тільки от я впевнений, що не спеціально, її червоні щоки говорили голосніше за слова. Ніколи не бачив, що так хтось червонів. На чистому, без жодного натяку на макіяж, обличчі яскраво  виднілося збентеження.

Гарна дівчина, але не в’яжеться вона з селом. Тонка, тендітна, невагома. Вона здавалася якоюсь далекою, недосяжною. Не бачу я її на городі або біля корів. Може, просто в гості приїхала? Перед очима її ніжно-рожеві пухкі губки та великі сині очі, до межі здивовані та налякані. От трясця! Схоже, не завадить сьогодні з кимось зустрітися. Розбурхала Марічка в мені дике бажання, скучив за жіночою увагою.

Дістаю телефон, швидко гортаю телефонну книгу й паралельно виїжджаю на трасу.

— Алло? — з динаміка лунає радісний жіночий голос.

— Привіт, Зіно, які плани на вечір?

— В мої плани завжди входить довге очікування побачити тебе, — протягує, а я усміхаюся.

— Сходимо кудись?

— Потім сходимо. У мене тут для тебе сюрприз, — протягує млосно, а я навіть здогадуюся який.

— Розкажеш?

— Надішлю повідомленням.

— Через сорок хвилин буду в тебе, не знімай нічого, я сам, — відхиляю виклик й переглядаю надіслане нею фото.

Спочатку в очі кидається червоний колір помади, а потім четвертий розмір, обтягнутий напівпрозорою тканиною. Знає свої переваги і вміло цим користується. Уява малює приємні картини продовження сьогоднішнього дня. Останні кілька місяців ми багато часу проводимо в компанії одне одного, але я навіть уявити не можу, щоб міг жити з кимось в одній квартирі. Згадка про дідові слова знову викликає сміх. Навіщо одружуватися, коли життя і так влаштовує? А всі домашні справи може зробити і домробітниця, якщо це, звісно, не Зіна у вбранні прибиральниці.

Доїжджаю до міста доволі швидко, зупиняюся перед будинком Зіни й підіймаюся до її квартири. Перед тим як натиснути на кнопку дзвінка, повертаю ручку і розумію, що двері відчинені. Це в стилі Зіни. Усміхаюся й заходжу, сходу знімаю футболку, прямуючи до спальні.