Розділ 1 «Спіймана пташка»

Марія

Червень 2020 рік

Гучне відлуння від моїх кроків розноситься шкільним коридором. Не віриться, що тут так порожньо. Наче й не було радісного гомону та вітань, які лунали всього пів години тому. Тихо і спокійно, але чіткий запах фарби запевняє, що восени тут знову буде гамірно, учні сядуть за парти, лунатиме дзвінок і все понесеться по звичному колу, але вже без нас. Одинадцятим класом будуть інші школярі, а ми тепер майже студенти.

Виходжу зі школи, підіймаю очі до неба, мружуся від яскравого сонця і прислухаюся до своїх відчуттів. Ну ось і все. Попереду нове, незвідане життя студентки. Сумно і радісно водночас, а всередині все тремтить від невідомого передчуття. В ньому змішався страх та цікавість, невпевненість і бажання зануритися в новий для себе світ. Дорослі завжди кажуть, що студентські роки найкращі, найвеселіші. Сподіваюся, що в мене вони будуть саме такими. 

Спускаюся невеликими сходинками, озираюся на будівлю школи і відчуваю сум. Стільки років вона була для мене другою домівкою. Скільки друзів тут було, радісних моментів, незручних, але кумедних ситуацій, хвилювань перед іспитами. Прощатися з чимось звичним завжди сумно. Оглядаю подвір’я і згадую, як з подружкою приходили рвати запашні квіти липи, яка росте на шкільному подвір’ї, щоб бабуся їх сушила на чай. Ех, скільки я провела тут чудових митей! Неповторних!

У великих лапатих кронах старої липи заплуталося сонце, легкий вітерець гойдає блискуче листя і ось-ось вона поманить своїми чарівними ароматами. Усміхаюся сама до себе, поправляю світле волосся, розтріпане вітром, розвертаюся й швидко йду, щоб не розчулитися.

Забігаю на пошту, яка знаходиться одразу в центрі села, і забираю своє замовлення. Хочеться відкрити прямо тут, але стримуюся й поспішаю додому.

— Машко!? Машко-о-о? — чую позаду й неохоче розвертаюся.

— Машка на базарі насінням торгує, — бурчу до однокласниці, яка поспішає до мене.

— Ну вибач, Марусь, — відповідає захекано. — Ти додому?

— Так.

— Ходімо, проведу до повороту, — починає йти поряд зі мною. — Хочеш? — дістає з пакета упаковку карамельок.

— Ні, дякую.

— Збираєшся в п’ятницю на святкування? — розгортає цукерку й заплющує очі від насолоди. Це ж треба, всі люблять шоколадні цукерки, а Таня з задоволенням наминає карамельки.

— Взагалі-то не планувала, — відповідаю чесно.

— Немає що одягнути? Ми з мамкою спеціально поїхали до міста й купили для такої події комбінезон. Легкий такий і обтягує тіло, — показує руками, як гарно він на ній сидить.

— Та ні, є, просто не збиралася.

— А що є? — запитує з цікавістю перша на селі модниця.

— Я навіть все не роздивилася, мама приїжджала…

— Класна в тебе мамка, — констатує однокласниця. — Стільки подарунків тобі привозить.

— Так, класна, — промовляю глухо. Подарунків і справді багато, але замість них мені дуже хотілося б трішки іншого.

— Ну, то в чому проблема? — дивується Таня. — Останній раз зберемося всі разом, вже кафе забронювали. Приходь, — легенько штовхає мене плечем.

— Подумаю, — стримано усміхаюся. — Бувай, — зупиняюся на повороті.

— Зустрінемося, — махає Таня і звертає на свою вулицю.

Я не дуже люблю гучні компанії, але Таня має рацію — зберемося всі разом і розійдемося у різні боки. Можна й сходити. Потрібно подивитися, що привезла мама, а тоді приймати остаточне рішення.

Ще здалеку помічаю, що біля сусідського двору стоїть дорога автівка. Хтось приїхав до діда Тимофія. Він на нашій вулиці знаменитість, має свою інвестиційну компанію, але майже весь час живе у селі. Він дуже приємний, веселий чоловік і часто пригощає цукерками, коли я допомагаю йому з клумбами.

Заходжу на подвір’я і помічаю, що глечика на підвіконні немає, значить бабуся пішла до сусідки по молоко. Заходжу до будинку, викладаю свою гордість (атестат) на стіл, розгортаю замовлення і довго роздивляюся нову схему для вишивки та кольори ниток. Саме встигну завершити, поки прийде час їхати до міста на навчання.

Переодягаюся у білий літній сарафан і виходжу на вулицю. Сідаю на лавку і звертаю погляд на черешню біля паркану. На верхівках ягоди вже червоні, так хочеться спробувати, що сил чекати більше немає. Знаходжу невеликий кошик, залажу на черешню і намагаюся вхопитися за тоненькі гілочки, щоб зручно стати і нарвати соковитих ягід. Куштую одну і заплющую очі. Обожнюю черешні, особливо перші. Наминаю їх прямо на дереві й паралельно нариваю в кошик. Через кілька днів вони всі дозріють і ми зробимо варення на зиму…

— Солодкі черешні? — лунає знизу чоловічий голос. Від неочікуваності смикаюся, втрачаю рівновагу й падаю. Все відбувається наче в тумані, лечу вниз зачіпаючись за гілки, і в одну мить опиняюся на руках у молодого чоловіка.

— Що ж ти так літаєш, пташко? — усміхається незнайомець, уважно дивлячись в моє обличчя.

— Я… — від шоку не можу й двох слів зв’язати, лише голосно вдихаю повітря. — Черешню рвала, — розтискаю кулак, в якому досі лежать дві неушкоджені ягоди, демонструючи їх незнайомцю. Він трохи нахиляється й бере одну губами, торкаючись ними долоні.

— Солодкі, — дивиться у вічі, а я голосно ковтаю.

— Що тут відбувається? — голос бабусі повертає мене до реального життя. Я нарешті розумію, що вчепилася в незнайомця і досі вишу в нього на руках. Він (який жах) тримає долоню на моїх сідницях. Сарафан задерся, демонструючи йому більше, ніж дозволено. А мої пальці аж побіліли, так міцно я за нього тримаюся.

— Е-м-м, — зіскакую з його рук. — Дякую, що врятували, — промовляю тихо і розгублено, кидаючи на нього короткий погляд. На красивому обличчі чоловіка не видно жодного натяку на збентеження, чого не скажеш про мене.

— Ви, мабуть, Станіслав? — запитує бабуся. — До діда приїхали?

— Так, — говорить чоловік, приємним спокійним голосом.

— Сумно йому одному, — підмічає бабуся. — Марічко, ти чому так забруднилася? — запитує здивовано, а я тільки зараз помічаю, що мій білий сарафан безнадійно зіпсований черешнями.