ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ПЕНЕЛОПИ

"День народження — це щорічний примусовий апдейт, який неможливо скасувати або відкотити до попередньої стабільної версії."

(жарт айтішників)

Як і домовлялися, я прийшов через день уранці, готовий впасти і негайно заснути. Добре, що зі мною була Діана, яка кричала у вухо. Я терпів, хоч мені й хотілося негайно відчепити її сережку і забутися солодким сном немовляти. Тобто прокидатися, щоб поїсти, тримаючись за жіночі груди і... скільки там разів за ніч вони спорожнюються? Лердес привезла каталку на коліщатках, і вона стояла поряд з ліжком байдужої Пенелопи.

Як би не звалитися з цієї каталки— вона досить висока, можна і головою вдаритися чи зламати руку! А мені ще жити та жити, і бажано без зайвих пригод. Я поліз під ліжко Пенелопи, але Лердес ногою зняла стопор і легко відкотила ліжко трохи убік, щоб мені було легше малювати свої каракулі.

Я накреслив знак пентаграми і зовсім непомітно додав кілька символів, які мені б нікому не хотілося показувати. Добре, що Лердес не стояла за спиною і не підглядала за мною. Все ж таки міцно ганяла мене Діана з окультизмом і магією! Все зробив правильно! Доглядальниця ходила по палаті, нервово стискаючи долоні. Чого це вона? Адже сьогодні був не той день, коли Пенелопу відвідують батьки.

Нервовість Лердес відволікла її від моїх дій і дозволила мені намалювати магічну печатку на підлозі як слід. Я відразу присунув ліжко на місце, а покоївка перевірила, чи не зрушилися з місця трубки, що йшли до обличчя Пенелопи. Потім застебнула фіксатори на колесах, натиснувши на них туфлею. Я передав їй оберіг з шестикінечною зіркою і відвернувся, поки вона вішала його на груди дівчині. Кільце виявилось трохи завеликим для тонких пальців нерухомого тіла. Але я гадаю, що якщо вона почне їсти справжню їжу, то воно стане в самий раз. Його я надягнув сам. Це виглядало як сцена з Ромео та Джульєтти. Я навмисне став на одне коліно, і Діана посміхнулася мені у вухо.

— Який брехун! — схвально промовила вона.

Але я був таким сонним, що просто мріяв, як я зараз ляжу на цю жорстку каталку і відлечу у небуття, немов у найшикарнішому ліжку. І чому не хотіла спати Діана? Мабуть,прихованої енергії у неї було більше, ніж у атомної електростанції.

— Обручку не знімай, коли вона прокинеться, — пробурмотів я Лердес.

— А лікарів покликати?

— Краще подзвони її батькам, а мене відкоти до сусідньої кімнати, де сама спиш. І медальйон зніми, печатку не забудь стерти, — промимрив я, вже лежачи на каталці, і заснув.

Навколо клубився вже знайомий мені серпанок, і лунав гомін голосів, як і минулого разу. На відстані, але досить чітко, виднілася вузька брама. Двері в ній були двостулковими і йшли високо-високо вгору, матово відблискуючи золотом. Тому й здавались вузькими за рахунок висоти. Простір перед цією брамою великий і юрбився великий натовп народу.

Це видовище ніби казало, що всі ми не святі, але нам виявили милість і нас приймуть до раю. Ворота плавно відчинилися, і натовп почав втягуватися в них. Попереду мене метушливо намагалася протиснутися вперед вгодована жіноча спина зі складками на боках, як у гусені. Вона не штовхалася, але було видно, що відчувала паніку і боялася не потрапити за ворота. Хотілося покликати її та запевнити, що буфет в раю не зачинять, вона встигне.

Я посміхнувся з того мультику, але одночасно відчув сором. Я знав, що не заслуговую на те, щоб потрапити туди, і непомітно став відставати від цього натовпу і жіночої спини. Навіть не знаю, можливо, паніка цієї жінки і змусила мене засоромитись. Вона така сама як я, тільки її почуття ззовні, а я ховаю свої глибоко всередині.

Обидві стулки почали закриватися, і коли я підійшов до них, вони глухо зачинилися з гарним звуком ідеально підігнаних під одвірок половинок. Зачинилися всього метри за чотири попереду мене. Ну хоч двері в рай побачив! Не кожен може похвалитися таким.

І я не знав, чи ввійшов би я в них, якби вони не закрилися, або залишився б там, де зараз стояв. З обох боків двері охороняли високі хлопці зі світлим, трохи кучерявим волоссям. Вони були міцні статурою, всі в білому. Схожі на охоронців у гламурному гей клубі або у якомусь нічному закладі для розваг. Втім ні там ні там я не бував жодного разу.

Потім я перевів погляд на різьблення на цих дверях. Воно було унікальне, жодної вади і жодного завитка, що повторюється. Як у палаці Воронцова в Алупці, я був там з екскурсією, в ту єдину і незабутню поїздку на море.

Ще б пак! Таке місце! Напевно, і високо вгорі різьблення так само бездоганне. Я відчув чиюсь присутність і повернувся в півоберта. Поруч, за моїм правим плечем стояв Миколай Чудотворець у білому одязі, схожому на банне простирадло. Він був увесь білий і особливо чистий, я б сказав, сліпуче сяяв святою чистотою.

— Що ж ти так? А? Ти став не на той бік...— похитав він головою.

— Так вийшло, вибачте, — відповів йому я, і мимоволі почухав щетину на щоці.— Зрештою, ми повернемо радість її батькам, хіба це не добра справа?

— Ти ж не знаєш, що буде далі, — осудливо сказав він.

— То Богові відомо, і він не чинив опір нашим діям, — відповів я зухвало, — Тому це означає, що ми не порушили його задуми.

Як хвацько я переклав відповідальність на боса Святого Миколая!

— Так, так, — сумно погодився той і, розвернувшись, пішов у серпанок.— Поки ви не порушили своїми діями рівновагу. Але хто знає...— почулося від нього.