СВОБОДА!

— Проси короля про милість і отримаєш швидку смерть.
— Свобода! — хрипко з останніх сил закричав Воллес.

"Всі вмирають, але не всі живуть по-справжньому".

Слоган фільму "Хоробре серце"

На ліжку лежали паспорт, квитки на літак до Парижа, дві купки грошей — менша, у доларах, і більша, у євро. Поряд красувалися сонцезахисні окуляри зі склом-хамелеон, годинник фірми Orient, світло-сірий костюм, сірі шкарпетки та світлі туфлі. Нові, що одразу впадало в око — інакше їх би не поклали на ковдру.

Годинник, як мені здавалося, був підробкою, адже хто б мені дав справжній? Можливо він показував лише один час але секундна стрілка йшла по колу. Також там були кілька товстих чорних гумок для мого волосся, яке за ці роки відросло, наче бур’ян на городі. Ще лежав амулет Могендавид на ланцюжку, на вигляд сталевий, а також кільце та сережки господині. Не в образі ж кішки їй подорожувати зі мною, правда? Хоча було б цікаво скільки мороки зайняла б реєстрація на рейс кішки.

Я зітхнув і вставив одну з Діаниних сережок у своє вухо, де тиждень тому Грим зробив мені отвір товстелезною голкою за наказом господині. Невеликий прокол мене вже не турбував, але до цього часу я весь час ходив із важкою срібною сережкою у вусі, і спати було справжньою мукою.

Волосся я вирішив не стягувати гумкою на потилиці, так сережки не буде видно. Я соромився цієї сережки у вусі, з нею був схожим на якогось помпезного педераста. Другу сережку помістив у маленький поліетиленовий пакетик із застібкою і поклав у нагрудну кишеню піджака. Одягнув на шию під сорочку "щит Давида" і на безіменний палець лівої руки— каблучку господині. На безіменний палець правої долоні вона, на жаль, не налізла. Ніколи не думав, що мої руки різні.

— Який ти теплий! — промурчала Діана у вусі.

Я не відповів. Неквапливо одягнувся і розклав по кишенях паспорт, квиток, гроші. Нарешті насунув окуляри на ніс і взявся за ручку валізи на коліщатках. Що там ще у валізі? Я щиро сподівався, що не контрабанда. Інструкції щодо того, як себе поводити, я вже отримав кілька разів і навіть склав, так би мовити, "іспит" на відмінно. І я так гадаю, що якби у валізі була контрабанда, той іспит був би суворішим.

Напевно, тільки в цей момент я по-справжньому усвідомив, що в цьому будинку прожив майже п'ять років! І це був перший раз, коли я прощався з місцевими пенатами, що стали мені рідними. Волочачи валізу на коліщатках до дверей, я глянув на себе в дзеркало — у відображенні на мене дивився досить привабливий іноземець. Може, мені вусики відпустити? Знайшов про що думати в такий момент!

Через дзеркало я пропхався без пригод і, щоб не забруднити валізу в пилюці, далі ніс її в руці з однієї пустельної курної кімнати в іншу. Попереду мене йшов високий і кремезний чолов'яга із трохи кучерявою шевелюрою і шрамом упоперек скроні. На ньому була світла сорочка навипуск, яка не приховувала міцну засмаглу шию і міцні руки з вузлами м'язів. Нижче пояса — широкі штани. На плечі, недбало, одним пальцем він тримав за петельку куртку.

Це був Грим у своєму справжньому вигляді, і йому не вистачало хіба що великої золотої сережки у вусі та ботфортів, щоб повністю бути схожим на мальтійського пірата. Біля будинку нас чекав мотоблок із причепом. Я був, м'яко кажучи, в шоці. Та він же їхав зі швидкістю вагітної корови, пораненої в ногу! Ідеальний транспорт для тих хто нікуди не поспішає!

— Ти що, не міг машину вкрасти? — запитав я Грима з майже істеричним надривом у голосі.

— Я все розрахував, на автобус встигнеш, тож не лягай у дрейф, — заспокоїв мене мальтійський пірат.

Маю надію, що його розрахунки були точними, як швейцарський годинник, з поправкою на реалії повсякденного буття. У вусі пролунав знущальний смішок Діани. Ну, добре, хоч Грим узяв із собою шматок полотна, і я тепер зрозумів, навіщо — причіп був, м'яко кажучи, не зовсім стерильний для мого нового костюма. Чи то раніше добрива возили, чи цей мотоблок брав участь у ралі по багнюці.

— Який зараз місяць? — приречено спитав я.

— Початок травня.

— Підозріло тепло для початку травня.

— Угу, — погодився пірат.

Він розстелив полотно в причепі, і я, закинувши туди валізу, вліз сам і, трохи пометушившись, улаштувався ближче до зчіпки. Грим смикнув мотузку і, завівши торохтячий мотор, рушив із місця. Мати моя жінко! Цей чарівний "пердячий" транспорт рухався ще повільніше, ніж я думав.

Здавалося, його швидкість вимірювалася не кілометрами за годину, а позіханнями на кілометр дороги. Коли ми вибралися до роздоріжжя в очеретах, то повернули не в той бік, звідки я прийшов, а в протилежний. Я не спитав чому, мабуть, так було треба. Можливо, це був секретний шлях до паралельного виміру, де мотоблоки їздили швидше.

Сухі чагарники очерету нахиляли свої коричневі мітелки над нашими головами і випрямлялися знову, коли ми залишали їх позаду. Зеленого навколо ще було обмаль, тільки біля землі почала пробиватися низька трава. Я уявив собі, як багато шелесту від цієї висохлої осоки, але за звуком двигуна нічого не було чути. Мотоблок успішно заглушав будь-які звуки природи, крім, хіба що, мого власного кашлю. Вихлоп у нього був такий як у мого друзяки Петра після головки часнику чи горохової каші.

Позаду залишався продавлений ребристий слід від коліс, подекуди в ньому проступала вода. Сонця майже не було. Тут було хмарно і волого, на відміну від світу, з якого ми щойно вийшли. Я нарешті вирішив заговорити з Гримом і, трохи підвищивши голос, щоб він мене почув за двигуном, майже крикнув йому: