ОКОЛИЦІ МАРСЕЛЯ

Бажала в Світлі жить,
"Та ні!" сказала тьма.
Бо темрява мені життя дала,
і розум мій, і розвиток сюжету,
а світло все спалило у мені
ущент, до попелу, до тла,
тому я не приймаю більше світла...

(ім'я автора не виявив)

Біля мису Круазет, у невеличкій затоці Ле Гуд, трохи південніше Марселя, приліпилося до скель маленьке рибальське селище. Воно виникло, коли англійська шхуна, не зумівши сховатися від шторму, зазнала аварії в прибережних водах. Ті, кому пощастило вибратися на берег, й поклали початок цьому поселенню. Може, затока й отримала таку назву саме через те, що практично всі врятувалися, хоча французькою "Ле Гуд" означає "лікті".

Пасажири та команда шхуни планували залишитися ненадовго, щоб накопичити грошей для повернення на батьківщину, але деякі вросли в цю землю, зайвий раз підтвердивши прислів'я: "Що робиться на якийсь час— залишається назавжди". Мабуть, долею було задумано, щоб вони пустили коріння в цих скелях як не назавжди, то на досить великий термін.

Під час аварії один із пасажирів того судна здавався справді несповна розуму. Попри шалений шторм, він кидався до тих, хто вже був на березі, і благав негайно рятувати його багаж. Він заламував руки в сумному розпачі й намагався кинутися в буремне море. Згодом, коли шторм притих і хвилі трохи заспокоїлися, він довго пірнав у море. Що він там шукав, він так і не розповів, тому й нажив слави трохи божевільного.

Його хатина стояла за межами селища, на відшибі, і до нього рідко хто звертався, особливо після того, як старий п'яничка Джон почав розпускати чутки, буцімто той знається з нечистою силою й варить чаклунські зілля. Напевно, Джон просто заздрив, бо сам міг тільки споживати зілля, знаходячи прихисток під столом у таверні.

Поселенці швидко асимілювалися, найшвидше іспанці, та й кілька англійців уже за кілька років говорили майже без акценту. Поступово вони створювали сім'ї. Хтось із тих, хто пережив аварію, повернувся на батьківщину, поїхав углиб материка, але були серед поселенців і прибульці, що оселилися тут. З'явилися діти. Життя, як завжди, брало своє.

Маленька мешканка селища Естель народилася дуже допитливою і, попри численні заборони суворої матері, часто бігала в гості до знахаря. Їй було страшенно цікаво подивитися, чим він там займається. Але як вона не придивлялася, нечистої сили так жодного разу й не побачила. Мабуть, нечиста сила була дуже сором'язливою або просто спала, поки Естель намагалася її вистежити.

У Брюса, так звали цього самітника, був невеличкий город під прикриттям скель. Окрім овочів та кількох кострубатих фруктових дерев, там росли лікарські трави, які він сушив на кроквах своєї халупи. Збирав він трави й по околицях, іноді продаючи їх на ринку Марселя. З часом ці висохлі пучки та суміші з них рятували хворих, і за ним остаточно закріпилася репутація чаклуна та знахаря.

Естель подобалося тихенько сидіти в напівтемряві та спостерігати, як він, бурмочучи щось собі під ніс, зважував таємничі порошки на столі біля вікна. Він перетирав у ступці камінці, які перед цим уважно роздивлявся, щось варив у глиняних горщиках і тихо лаявся, що не має скла й не може отримати чистої есенції.

Мала навіть засинала під чарами його бурмотіння, сидячи в куточку й клюючи носиком, а він просто забував, що він не сам. Іноді він ловив рибу або збирав молюсків, іноді ходив у місто й повертався вічно незадоволений, лаючись, що виробники скляного посуду хочуть надто багато за реторту чи перегінний куб. Але кількість скляних колб і реторт поступово зростала в його хатині й займала вже кілька полиць.

Часом він знову намагався пірнати біля тієї скелі, об яку розбилася їхня шхуна, а часом просто сидів цілими днями на високому березі, дивлячись незрячим поглядом за обрій. На Естель він почав звертати увагу, коли вона одного разу сказала, що та суміш, яку він приготував, світиться слабким зеленим світлом. Він дуже занервував, навіть зрадів і довго розпитував її про це світіння, ніби сам не міг його побачити.

З того часу він став ставити їй подібні запитання й почав розповідати, які трави від яких хвороб допомагають. Естель швидко зрозуміла, що дорослим не можна розповідати, що вона відвідує чаклуна й вчиться у нього. Це усвідомлення прийшло після того, як мати її відшльопала мокрою ганчіркою під осудливим поглядом батька — вічно похмурого рибалки, що цілодобово пропадав у морі.

Батько продавав те, що спіймав, потім знову йшов у море й часом на кілька днів. Мати, яку батько називав на англійський манер Мері, мало бувала вдома, працюючи в рибній крамниці в Марселі. Отже, Естель більшу частину доби була полишена сама на себе. Хазяїн крамниці, в якій працювала Мері, часто купував частину риби в її чоловіка, за що вони були йому дуже вдячні. Він завжди платив справедливу ціну.

Брюс почав навчати Естель грамоті, коли помітив у неї тямущість і гарну пам'ять. Через нетривалий час вона вже жваво тараторила, читаючи незрозумілі книги з незнайомими словами. Сенс цих слів вона щохвилини, відриваючись, просила пояснити. Брюс хоч і сердився в такі моменти, але не кричав на Естель, як її мати, і терпляче пояснював.

Зрештою, одного разу, він витратив кілька деньє і купив їй книжку з цікавими казками. Естель вивчила її напам'ять, читаючи та перечитуючи безліч разів. Але забрати її додому вона боялася. Книжка зберігалася в будинку чаклуна. Можливо, вона боялася, що мати використає її як черговий аргумент у виховному процесі. Тобто стукне нею по макітрі або пустить її на підпал.

Потім він почав навчати її писати, і навчитися цьому виявилося важче, ніж читати. Перші слова Естель писала на піску. Свій новий талант читання та письма вона ретельно приховувала від батьків. У їхньому селищі, мабуть, тільки Брюс був письменним, та ще кілька людей, ворушачи губами й водячи по рядках пальцем, мали змогу читати Біблію. Святе Письмо залишилося після смерті п'янички Джона. Очевидно, що він був свого часу заможним, адже Біблія коштувала неймовірні гроші. Або він просто вдало зіграв у кості.