ГОСПОДИНЯ БУДИНКУ

...і коли учень запитає, що ще треба робити, демон вимагає присяги, яка полягає у обіцянці належати йому навіки душею і тілом і з усіх сил залучати до нього інших осіб обох статей.

"Молот відьом" Я.Шпренгер, Г.Інститор

Ні, мене не засліпили купи золотих фігурок та ритуальних масок, відлитих інками чи ацтеками. Хоча, зізнаюся, думка про те, скільки б за те що я побачив дав якийсь колекціонер, промайнула. Але ця кімната разюче відрізнялася від усіх, що я бачив до цього. Тут явно бували частіше, кімната була наповнена речами та предметами.

По центру, в глибині кімнати, знаходився великий камін, на ньому — два свічники, що відливали бронзою. Мабуть, чекали на мене, чи що. Простінок між вікнами займало величезне дзеркало в красивій різьбленій дерев'яній рамі. Навпроти нього стояло велике крісло з високою спинкою. У високої та широкої спинки крісла були два напівкруглі виступи з боків, спрямовані вперед. На них так зручно було обпертися головою, якщо захочеться подрімати.

Бюро з численними шухлядками заставлене скриньками різного розміру, а в кутку кімнати застигла піанола. Таке мініатюрне піаніно, яке могло грати за заданою програмою, а можна було й самому музикувати. Я таку вже раніше бачив у музеї, де їй було явно комфортніше, ніж тут.

Кілька низеньких банкеток з іржавими пружинами, що стирчали із сидінь, натякали на непросте життя меблів. І я уявив собі, як ці пружини розпрямилися, коли стара тканина вже не могла їх стримувати. Невеликий диван стояв під картиною. На картині була зображена приваблива жінка з гордовитим обличчям. Мабуть, місцева красуня. Вона дивилася на мене з легким докором. Навпроти теж колись висіла картина, але тепер там залишився лише цвях у стіні. Я підійшов до старовинного бюро, яке витримало випробування часом і висунув одну з багатьох шухлядок. Листи. Наступна! Папірці з печатками та гербами. Все трохи злиплося, шухляди висувалися важко, ніби не хотіли розкривати свої таємниці.

Наступна! Намисто, білий метал, велике зелене каміння, схоже на малахіт. О, це вже щось! Заглядаю в скриньки, половина порожня. У деяких щось невизначене, швидше за все, залишки косметики — мабуть, пані не встигла витратити її до того, як покинути цей світ. Нічого! Мною опанувало повне розчарування. Я озирнувся назад. Старовинне дзеркало між вікнами було закріплене під нахилом, верхівка нахилена вперед, тому шар пилу на ньому був майже відсутній.

Зараз я подивився в нього під іншим кутом, відмінним від того, коли я увійшов до кімнати. У його відображенні я побачив господиню будівлі! Вона сиділа в тому самому кріслі з високою спинкою та бильцями. Її голову приховували виступи на спинці крісла, тому я її одразу й не помітив. Ну, привіт, бабусю!

Колись я просив свою двоюрідну сестру (вона саме вчилася на медика) подарувати мені череп на день народження. "Бажано із золотими зубами", — поставив я умову, і ми засміялися. Вона подарувала, але з гіпсу. Так що черепом мене було не злякати, тим більше, що нічого мокрого і слизького там вже не лишилося. Як я мав ставитись до непохованої людини? А ніяк. Її ніхто не відвіз на цвинтар ось і все. Можливо, вона просто забула купити землю під свою могилу.

Якщо ця бабуся мала золоті зуби, зважився б я їх вийняти? Швидше за все ні, це вже було б блюзнірством. А от якщо на пальці кільце чи перстень, то я його, мабуть, зняв би. Він їй вже не потрібен, навіть у потойбічному світі. Зуби то— інша справа, можливо, і за Стіксом їй ще доведеться щось жувати, кусатися або посміхатися привітному дідусеві, що двинув коні через інфаркт.

Наважившись після хвилинного ступору, я поклав металошукач на підлогу і підійшов до крісла. Золотих зубів у неї я не побачив, і це було полегшенням — не доведеться вирішувати моральну дилему та шукати кліщі. А ось її руки, складені на колінах, поверх чорної зітлілої тканини спідниці, таки привернули мою увагу.

Права кисть лежала поверх лівої, пальці рук перетиналися. На безіменному пальці лівої руки виблискувало білим кільце, і на середньому правої — велика каблучка. Вона ніби навмисне випинала цей перстень, він так і впадав у вічі. Я ледве стримався і продовжив уважно роздивлятися стареньку. Коли вона померла, її голова, трохи повернувшись, схилилася на праве плече, оперлася об виступ спинки крісла, та так і завмерла. Вона навіть після смерті зберегла елегантність.

На ключичній кістці червоніла крапелька в лахмітті одягу, і я, присвітивши ліхтариком, виявив сережку, що впала. Вона була золота, хоч золота в ній було не так вже й багато, може, грам чи півтора. Камінь у вигляді крапельки червоного рубіна на кількох ланках підвіски. Уявляю, як він постійно хитався під час руху і відкидав мерехтливі відблиски на шию господині. Я дістав з кишені детектор проводки, і почав з його допомогою шукати другу сережку.

Жах як не хотілося ритися в залишках одягу кістяка голими руками. Помітив червону краплю в нетрях зітлілої оббивки сидіння і обережно витягнув довгим пінцетом із загнутими кінцями. Ось я і став розкрадачем поховань як Лара Крофт! Втім, їй до мене далеко. Та вона просто дилетант порівняно зі мною! Я відчув радість перемоги. Азарт і передчуття удачі прийшли на зміну втоми та розчарування.

Я провів шукачем уздовж того, що залишилося від тіла, але сигнал йшов тільки від її рук. Ех, могла б і заначити пару золотих червінців у кишені! Добре, що кістяк не розсипався, чи то одяг, чи то залишки сухожилля тримали її кістки разом. Уявляю, яке неапетитне видовище вона являла собою, коли серед лахміття ворушилися хробаки! Бр-р-р… Що ж, приступимо до головного!