РЕМЕСЛО ЗОЛОТОШУКАЧІВ

Кожен нерв, кожен м'яз його тіла наказували йому схопитися і віч-на-віч зустріти невидиму небезпеку, але воля придушила  несвідомий страх, і людина залишилася сидіти навпочіпки, із золотим самородком у руках. Він не смів озирнутися, але тепер  вже твердо знав, що хтось стоїть за ним біля краю ями. Людина  вдавала, що розглядає самородок. Він роздивлявся його з усіх боків,  повертав і так і сяк, зчищав з нього землю... І весь цей час він знав,  що хтось стоїть позаду і дивиться з-за плеча на золото.

"Золотий каньйон" Дж.Лондон

Цей будинок був збудований за царя Панька. Він великий, цегляний, без вишуканих прикрас. Просто двоповерховий квадрат із потемнілим, колись червоним черепичним дахом, на якому зараз місцями росли трава та мох. Схоже, кімнат на п'ять з кожного боку. Це я так визначив, виділивши на кожну кімнату по два вікна.

Я вже тинявся з металошукачем на руїнах будинку царської споруди. Нічого не знайшов. Тільки химерний недогризок латунної фіговини, дивлячись на який, навіть не зміг визначити, що це. Ще попався величезний мідний п'ятак, чорний і з зеленими розводами патини. Тепер він лежав у моїй нумізматичній коробці, яку я мав намір круто наповнити скарбами. Він єдиний представник моєї, поки ще мізерної колекції, але ось обстежу цей будинок, і у п'ятака з'являться нові сусіди із золотим блиском!

Коли я був на руїнах того будинку, де знайшов п'ятак, я звернув увагу на цеглу. На кожній цеглині стояло овальне царське тавро з назвою заводу виробника. Клеймо легко відчистилося, може тому, що цегла була покладена на вапно. Я навіть спробував розбити кілька цеглин, і виявилося, що вони міцніші за ті, що роблять зараз. Не те що сучасні, які розсипаються ще до того, як їх встигнеш у стіну покласти. Справжній царський стандарт якості, що вже тут казати!

Швидше за все, цегла, з якої будували стіни цього будинку, теж з таким тавром. Я дістав із сумки ліхтарик. Начепив сумку на плече, щоб кинути її всередині і, потягнувши за дверну клямку, увійшов до будинку. Не знаю чому, але увійшовши і притримавши двері, що мимоволі зачинялися за мною, я раптом відчув незручність і застиг біля порогу. Трохи збентежившись, голосно вимовив у простір:

— Вітаю! Я входжу!

Сам себе засоромився за це, але було б оригінально, якби хтось радісно відповів хрипким, надтріснутим голосом гірського троля. Щось на зразок:

— О-оо! Хавчик прийшов!

Якщо чесно, то в такому разі я б, швидше тікав, ніж шукав скарби. Оглядаючись в напівтемряві я не рухався, вичікуючи, поки очі звикнуть до сутінків. Просто перед входом вгору йшли неширокі дерев'яні сходи, прикрашені фігурними поручнями з балясинами. Зверху пробивалися смуги світла, мабуть, із вікон на другому поверсі.

Мені не хотілося кидати сумку на запилену підлогу, і я підійшов до стільця, що стояв праворуч під великою вішалкою з якимось лахміттям на ній. Я поставив сумку на стілець, посміхаючись. На стільці пилюки було не менше, ніж на підлозі, і я навіть не ризикнув дмухнути на сидіння або вдарити по ньому рукою. Чорт з ним, обтрусю потім дно сумки, та й криниця з водою є! Щоправда, нема чим звідти води дістати. Ні відра, ні навіть старої дірявої кружки.

Я увімкнув ліхтарик і обвів променем світла простір навколо себе. Опля! На протилежному боці холу стояв високий підлоговий годинник! Підійшов до нього, порипуючи половицями, трохи повозився, щоб відкрити припорошений пилом футляр. На емальованому циферблаті хитромудрими літерами був виведений напис. Ймовірно, французькою. Певно, щось дуже важливе про любов, жаб'ячі лапки чи, революцію.

Шестерні годинника в наростах синьої корозії, і я, трохи присівши, підсвітив ліхтариком, щоб розгледіти, наскільки пошкоджений вологою механізм. Поторкав пальцем маятник і закрив футляр, зазначивши про себе, що біля підлоги він почав гнити.

Раптом бічним зором я помітив рух, і різко обернувшись, зітхнув з полегшенням— це майнуло моє відображення в запорошеному пилом дзеркалі у важкій рамі. Але серце застукотіло удвічі швидше. Так, нерви у скарбошукачів мають бути міцніші за сталеві канати, а мої, схоже, зроблені з тремтячої павутинки.

З холу двері йшли в ліве та праве крило. Я стояв, роздумуючи, куди б мені попрямувати насамперед. Покашляв, щоб переконатися, що я не оглух. Така тиша, що навіть власні думки здавалися надто гучними! Мене з непереборною силою тягнуло нагору. Нагорі повинні розміщуватися спальні, кабінет, бібліотека і таке інше. В той час як на першому поверсі зазвичай знаходяться кухня та вітальня, комори та кімнати прислуги. А ще обов'язково треба пошукати вхід до підвалу. Судячи з рівня води в колодязі, підвал мав право бути і я готовий з ким завгодно посперечатися, що він буде найцікавішим місцем.

Я вже малював у своїй уяві закопаний у вогкому кутку підвалу глиняний глечик, набитий монетами, кільцями та орденами царських часів. Поверх глечика пергаментний промаслений папір, перетягнутий суворою просмоленою шевською дратвою. Це мені здавалося реальнішим, ніж скарби в льоху чи під грушею!

Ах, як мені хотілося мати свою квартиру і обставити її відповідно! Приходити додому і не чути стандартне: "Синку, роздягайся, мий руки і сідай їсти!" І так день у день. День у день! Щоденний борщ, смак якого ніколи не змінювався… Ось, наприклад, якщо реставрувати цей годинник у великому футлярі...

Стоп! Стоп! — подумки наказав я собі. Що це я тут розпоряджаюся як господар? Тихим будь! — приструнив я себе і, підсвічуючи ліхтариком, з металошукачем напереваги рушив по сходах, що вели нагору. Тягнуло туди. Та й як я перевезу звідси цей годинник? Він, напевно, важкий.