ДІМ З ПРИВИДАМИ

Трупів боятися нема чого, так само як і темряви. Зіткнувшись зі смертю і темрявою ми боїмося насамперед невідомості і не більше.

Альбус Дамблдор в "Гаррі Поттер і принц напівкровка " Дж. Роулінг

Нічого дивного. Заднє колесо велосипеда було спущене, і на самому велосипеді був такий шар пилу, що я взявся спочатку його протерти. Це щоб не залишити таємничу пентаграму на дупі, якщо присяду на багажник. Поки я порався, Петро знайшов ніпель і надув колесо насосом з машини, друге просто підкачав. Все це він робив покректуючи, пускаючи духа в штани, посміюючись і видаючи нелітературні римовані приказки. А я не став питати, чому не на машині поїдемо до того болота. Значить так потрібно.

Нарешті ми вийшли, і пішки спустилися вниз схилом, потім узяли в гору. Видершись на схил, з якого добре було видно будинок його тітки, ми осідлали велик і покотили під ухил, кудись на захід, судячи з положення сонця. Їхали не дорогою, а широкою стежкою. Колись там була дорога, та майже вся заросла. На невеликому пагорбі кілометрів за п'ять від села ми зупинилися, і Петро почав показувати мені, як іти далі.

— Я ще можу тебе сто метрів провезти, але потім шини почнуть вгрузати під вагою двох людей і назад мені забиратися на бугор доведеться. Тож пробач, Шурику, далі — сам! Он за тими кущами дорога вправо поверне, а потім знову ліворуч. Побачиш невеличкий лісок з мертвими стволами без кори, ось туди й іди, там хоч ніхто вже сто років не ходив, але дорогу видно.

— А як же, ніхто не ходить, не їздить, а дорога є?

— А Бог його знає, може чорти катаються, — реготнув Петро і розвернувся на місці, піднявши велосипед, — коли що, я до шостої вечора, а завтра о п'ятій останній автобус на місто, — сказав він, закидаючи ногу навколо заднього колеса.

— Так, дякую, я запам'ятав, — відповів я і дістав мобільний, — а зв'язку тут немає!

— Нам тільки торік вишку в селі поставили, але вона навіть не все покриває, треба в кінець городу йти, щоб зателефонувати.

— Зрозуміло, неабияка глушина.

— Ну хай щастить! — попрощався Петро, вже видершись на велосипед, і зі скрипом рушив з місця.

Я дістав із сумки гумові чоботи і перевзувся. Бракувало мені кросівки промочити, раз тут болото! Бадьоро спустився з горбочка і попрямував до дороги між високими чагарниками чи то осоки, чи то очеретів із віялами на верхівках десь над головою. І справді, тут давно ніхто не проїжджав і під ногами пружній товстий шар світло-коричневих стебел і листя рослин, які впали.

Я підстрибнув, і ґрунт під ногами сколихнувся, зарості розгойдуючись, одразу схилилися наді мною, ніби ґрунт прогнувся. Я підстрибнув знов і помітив, що навколо ніг з'явилася вода. Все як Петро казав. Це був не ґрунт, а сітка з засохлих стебел осоки і десь під цим гамаком— жижа справжнього болота, що чавкає і чатує на необережних, та ще й невідомо якої глибини. І хто тут у них за головного? Водяні чи кікімори?

Десь тут раніше добували торф. Петро згадував про це. Але кому в наш час космічних технологій потрібен торф? У такому місці і, щоправда, можна втопити гусеничний трактор, а в спробах його дістати і другий можна. А якщо швидко піде на дно, то тракторист не встигне вискочити з кабіни. Може це й не казки були, про молодого голову колгоспу після інституту? З цими думками я чухрав по просіці в чагарниках осоки і не переставав дивуватися, що дорога не заросла. А Петро казав, що міг би сюди заїхати машиною? Я б не ризикнув навіть із відчиненими дверима.

Місцями крізь стіну заростей було видно відкриті ділянки води з жовтими або білими ліліями, та зеленим лататтям. Іноді зарості ставали настільки густими, що я поглядав на сонце, щоб визначити, чи звивиста дорога не повернула непомітно вбік. Нарешті, я вийшов на невеликий горбок і, піднявшись навшпиньки, побачив білясті стовбури дерев без листя на гілках, що стирчали ліворуч. Мертві дерева! І як мені туди дійти? Запам'ятав їхнє положення щодо сонця і почимчикував дорогою далі.

В одному місці дорога розділилася надвоє і та стежка, що була більш вузькою, пролягала в потрібному напрямку. Я підкинув вище сумку на плечі і звернув туди, ковзнувши поглядом по гарному чохлу металошукача в руці. Я заради інтересу роздивлявся, коли купував чохол, як його пошили. Обернули провід яскравим матеріалом і застрочили в шви, так що обгорнений провід виступав трохи вище шва. Гарний чохол!

Не помітив, скільки часу йшов під рідкі звуки птахів і постійне шарудіння довгого гострого листя. Загубився у часі. Але раптом зарості розступилися, ставши нижче. Я зупинився. Далі виднілися ті білі стовбури, місцями без кори, деякі стояли в калюжах води. І між ними проглядала пунктиром дорога. Можна було принаймні зрозуміти, де вона колись звивалась між деревами.

Все заросло бур'янами. Подекуди окремі стебла колючок і кропиви стирчали на мій зріст. Але ціль вже поряд! Не дарма ж я перся дідько знає куди з міста. І я з новими силами та наснагою рушив далі. На мене чекали скарби старої дворянки! Далеко тупала старенька до магазину! Це ж яку завзятість треба мати і здоров'я, щоб ходити так далеко, та ще й з сумками! А якщо негода? А якщо взимку? Бр-р-р! Я молодий, і то захекався. Добре, що Петро підвіз.

Сонце стояло вже високо і відчутно припікало, рідкі хмарки обминали його і воно світило на всю свою літню силу. Щастя, що легкий вітерець не давав сісти на мене невеликому рою мошок, що кружляли над головою, та й рудих болотяних комарів було небагато, увечері вони можуть загризти на смерть.