ДЕЩО ПРО ЧАКЛУНІВ

Лід плавився і йшов гарячий дощ. Палало полум'я і руйнувалися скелі. Нарешті я взяв гору над ним і скинув його вниз. Він упав, зруйнувавши гірський схил, а я залишився на вершині ні живий, ні мертвий. Темрява була навколо, думки і час перестали існувати, і я блукав далекою дорогою, про яку нічого не можу сказати...

Битва Гендальфа з Барлогом "Дві вежі" Дж. Толкін

Від "Запорожця" Петра ішов міцний дух старовини, із домішкою іржі, мабуть від різнокольорових гнилих крил попереду. Перше міркування, яке спадало на думку, коли бачиш це диво вітчизняного автопрому: як таке взагалі допускають на дорогу? І найголовніше — завдяки якій, до біса, метафізиці ці крила тримаються в повітрі, не торкаючись корпусу? Це було щось надприродне.

Як і домовлялися, я завітав до Петра о восьмій ранку. Він, навіщось прихопивши щойно закипілий чайник, повів мене у сусіднє подвір’я, де в кутку височів іржавою купою його залізний гараж. Коли він відчинив ворота, я отетерів — саморобний гараж був настільки вузький, що відчинити двері машини всередині його було просто неможливо!

Петро потягнув машину за кулю фаркопа, і диво незрівнянних технологій викотилося на подвір’я. Це обшарпане авто з різнокольоровими дірявими крилами на передку давно вже пора було відловити й здати на брухт. Щоб китайці наробили з нього покритих тефлоном чи керамікою сковорідок на півсвіту. Однак на лобовому склі красувався чинний талон техогляду. Петя відкрив задній капот, щедро полив на карбюратор з чайника, після чого завів двигун і, поставивши чайник у гараж, зачинив ворота свого "Сезама".

– Ти навіщо на нього окріп вилив? Адже не зима, — здивувався я.

– Я вибачаюсь, — відповів Петро, — але, як казала моя колишня: "Ось ми тут балакаємо, а прутень вже впав!" Залазь у машину! Давай! — поквапив він мене.

Ми сіли в машину й бадьоро виїхали з двору на Полтавський шлях. Іномарки шанобливо поступалися місцем, розуміючи, що нам втрачати нема чого.

– Легше заводити після гарячої води, акумулятора вистачає на кілька разів провернути. А інакше доведеться кривим стартером пів години хекати, та парити чуба, — наче вибачаючись за те, що квапив мене, почав виправдовуватися Петро. Він трохи підвищив голос, щоб його було чути крізь шум двигуна.

– І як тебе поліція не гальмує за дірки в крилах?

– А в мене заговор є на привертання успіху.

– Який ще заговор?

– Та ось, сказали мені якось, що в Лідному є чаклун, проживає самотньо й уміє робити заговор на успіх. А я тоді в тролейбусному депо працював водієм. Відповідальність велика, все ж таки не одного везу, особливо зранку. За спиною, зважаючи на тих, що з дверей висіли, майже сотня людей. Боявся я комусь нашкодити, в аварію потрапити. Тож узяв я пляшку і поїхав у те село.

Тут ми з Петром якось непомітно виїхали до межі висотних будинків і проїхали повз дві помпезні колони з назвою міста. Петро хвацько увійшов у віраж на транспортній розв’язці, що зветься "листок конюшини". Я стрімко схопився за ручку на дверях, чекаючи, що відцентровою силою мене зараз викине назовні, і я з витріщеними очима поїду на сидінні, вихляючи між машинами, що бібікають. А поряд зі мною, на своєму кріслі, висікаючи іскри з асфальту, їхатиме Петро, чіпко і зосереджено тримаючи в руках відламаний бублик керування.

Обійшлося. Машина заскрипіла на віражі і, попри всі очікування, не розвалилася. Тепер нам треба було довго гуркотіти окружною дорогою і далі, в його богом забуте село. Я обережно відпустив ручку дверей. Петя сидів за кермом сутулий, ніби побоюючись розвернути свої плечі на повну ширину. Машинка була для нього замала, і він виглядав, як дядечко, що виліз на дитячий велосипедик.

Мабуть, на купині він стукатиме маківкою об дах, — подумав я, придивляючись до даху над його головою, — чи немає там вм’ятини? Робити найближчу годину все одно не було чого, а він завжди цікаво розповідав свої історії. Послухаю, що робити? А він продовжував:

– Потинявся я там по Льодному, питав у всіх про ворожбита, і хлопці показали здалеку на його будинок. Прийшов я до нього, стукаю. Відкрив, дід як дід, згорблений, лисуватий, у кожушку без рукавів. Подивився з-під брів і запросив у двір увійти. Мабуть, пляшку в мене в кишені помітив. Отже, зайшли ми до хати, нарізав він сала, хліба, я шматок ковбаси з кишені дістав і злазив у його льох за огірками в діжці. Сидимо ми, отже, розмовляємо про те, про це. А потім він мені й каже:

– Відкрилося мені, хлопчику, навіщо ти до мене прийшов! І бачу я, що взагалі людина ти непогана, зроблю я тобі заклин на успіх, але після цього в цей дім тобі ступати буде заборонено. А як ітимеш, не оглядайся, навіть якщо тебе кликатимуть і навіть якщо голоси будуть знайомі. Зрозумів мене?

Я трохи злякався, але кажу: Зрозумів, — мовляв, — все як скажеш, так і зроблю.

– Дай мені монету, — вимагає він.

Порився я в кишенях і даю йому дрібну монету, а він каже, що наговор на цій монеті буде, і тому її треба поряд із правами на водіння тримати. Тоді, мовляв, ніяка біда мене не торкнеться. І навіть оті грабіжники на дорогах з червоними лампасами на штанях не помічатимуть. Почав він щось бурмотіти й монетку тер між великим і вказівним пальцями. І здалося мені, що волосся на його потилиці дибки піднялося, став він як Карл Маркс. А потім волосся на його голові опустилося, і монетку він віддав мені в долоню.

– Сховай! — каже і в очі не дивиться, — А зараз тобі йти треба, і пам’ятай, що оглядатися не можна.