ПЕРЕДМОВА

На Русі, дякувати Богові, запас дурнів років на сто є!

Кузьмич у х/ф "Особливості національної риболовлі"

Мене завжди цікавили пошуки скарбів. Було приємно мріяти про коштовності й уявляти, як я їх знайду. Почасти винними в цьому були Вільям Кідд, Генрі Морган, Едвард Тіч. Або, якщо брати м'якший варіант, не пов'язаний з реальними подіями, то "Капітан Блад", що народився завдяки Рафаелю Сабатінні, і, звичайно ж, Стівенсон та його "Острів скарбів".

Чим же так приваблювали мене пірати та їхнє золото? Все дуже прозаїчно. Розбагатіти одразу, лише знайшовши цінності, заховані кимось на майбутнє! Хіба це не мрія будь-якого школяра, який бачив, як його батько та мати наживали горба на заводі де оглушливо гуділо і смерділо чавуном? (І той різкий, кислий сморід я буду пам'ятати завжди).

Хотілося жити гарно, як граф Монте-Крісто, безтурботно дістаючи з кишені облігації на мільйон франків, відчувати повну незалежність, переживати незвичайні пригоди та карати негідників! Але дійсність виявилася не такою прекрасною, як у романах: у житті потрібно було докладати багато часу та зусиль, щоб зробити хоч щось. Треба ж! У більшості пригодницьких книг ці зусилля просто непомітні. Там десяток років напруженої та наполегливої праці з підкопом суцільної скелі проходив на одній сторінці. Такі вже вони, ці письменники!

Батьки втомилися утримувати мене та брата. Звичайна втома небагатої сім'ї із двома дітьми. Мене активно штовхали в доросле життя, в якому я, як повноцінний і свідомий член нашої родини, приносив би зарплатню і кидав неабияку частину в загальний котел. Мене почали заохочувати до дії, виштовхуючи із затишного гнізда мою ще незграбну тушку пташеня, яке не дуже-то й прагнуло вчитися літати. Неготовність навчатися життю була лише моєю проблемою. І я це розумів.

Мене не гнали на завод, але спонукали піти бодай до коледжу. Що я й зробив. Тобто, незважаючи на відсутність бажання розлучатися з дитинством, я після школи знову пішов вчитися. Адже більше ста років тому вождь пролетаріату сказав: "Вчитися, вчитися та ще раз вчитися, оскільки цікаву роботу з гідною нагородою за працю все одно не знайдеш".

Особливо якщо твої батьки — прості смертні, хотів би я додати. Можна було спробувати продовжити солодкий період юнацької безвідповідальності в інституті, в академії чи, там, в університеті. Але не вийшло. Батьки з висоти життєвого досвіду мудро визначили, що й коледжу з мене достатньо.

За час навчання я дійшов висновку, що заколисуюча ілюзія незалежності та самостійності можлива лише тоді, коли живеш окремо від усіх. Хоча, якби не досить часті звинувачення тата, то мені б це й на думку не спало. Я скористався здобутими знаннями з вищої математики. Як саме? Дуже просто. Взяв калькулятор, зосереджено підпер голову і заглибився у складну процедуру поділу ринкової вартості квартири на кількість грошей, що щомісяця залишалися від передбачуваної зарплатні, помножених на дванадцять місяців. Натиснув значок "підсумок" і відчув як мені забракло повітря, раптом усвідомивши, що своя квартира мені світила років через тридцять жорсткої економії.

І це тільки в тому випадку, якщо я ходив би в капцях на босу ногу впродовж цих тридцяти років. Мені було вісімнадцять плюс тридцять. Піпе-е-ець! Куплю квартиру і, загорнувшись у простирадло, поповзу на цвинтар! І це знову-таки, якщо не поміняють гроші чи ще якимось "економічно обґрунтованим" рішенням на державному рівні не оберуть до нитки, відкинувши на місце старту. Ага, це буде порожня квартира, яка потребувала б ремонту, без холодильника та дивана. Гола квартира. Я у зношених пантофлях, із латкою на полотняних штанях десь ззаду, посеред порожньої квартири... Чесна праця на якогось дядька чи державу — це ставка на дохлого коня, — зрозумів я.

Добре, — зітхнувши, поховав я перший варіант, насвистуючи траурний марш Мендельсона, — але залишався ще другий варіант! Якось жити з батьками і не збирати на своє житло. В будь-якому випадку і в першому варіанті довелося б жити з батьками, і в другому. А це терпіти звинувачення від тата, а іноді і від мами, обов'язкові сварки — спокою не бачити! Поділ квартири з братом...

І це ще я не врахував можливе одруження і маленьких дітей у шмарклях, які вимогливо плакали і самозабутньо хезали в пелюшки. Гаразд, не в пелюшки, а в памперси, але вони теж коштували грошей. Куди я засунув мій калькулятор? П'ять памперсів щодня їм вистачило б? Адже одна в Африці народила п'ятьох одразу! А діти брата? Вони ж теж будуть? Чи він, як Гоголь, зачепився б яйцями за оглоблю, і мені в цьому сенсі пощастило б? Брате, допоможи хоч ти!

Повзунки, чи це називалося "боді"? Коляски, брязкальця, а потім діти підуть до школи, і забиратимуть гроші на морозиво, а я забув би його смак, навчившись обходитися без нього. Чи любив би я цих дітей? У моїй уяві вони кричали вночі, не даючи виспатися перед роботою, поки ще маленькі, і вмикали на повну щось на кшталт Rammstein, коли виростуть, і я для них стану "старим цапом"?

Жити з батьками. Тепер я зрозумів Онєгіна, що їхав до свого дядька, та його фразу: "Коли вже дідько вхопить тебе!". Ні, я не був, не є, і не буду настільки невдячною свинею, щоб думати таке про своїх батьків. Сто років їм жити та не хворіти! І нехай буде так. Але жити з родичами разом — це Сізіфова праця.

Часом я почувався дивним чином і перелякано озирався. Я раптом зовсім несподівано опинявся в якомусь невідомому світі. У світі, де правили печерні правила. І мені хотілося закричати: Ой, пробі! Куди я потрапив?!. Але потім я знову врубався в ситуацію і намагався жити тупо, як усі. Ця, нехай епізодична, але відірваність від реального, змушувала мене замислитися — а чи правильний цей світ, в якому я зовсім недавно почав жити? Можливо, питання поставлене невірно, і треба спитати — чи правильний я? Може, це я неправильний? Усім навколо цей світ, начебто подобався.