РОЗДІЛ 13 . ЄВА

Його губи торкнулися моїх так повільно, що я спочатку подумала, що мені це здалось.

Легкий дотик.

Ніжний.

Несміливий… ніби він питав дозволу кожним рухом.

А потім —трохи глибше.М’яко.Тепло.

Смак його подиху змішався з моїм.

І все.

Світ зник.

Залишились тільки ми.

І цей поцілунок, який ніби розбудив щось у мені, щось давно заховане.

Я торкнулась його грудей, щоб не втратити рівновагу.

Він поклав одну руку мені на талію, а другою — обережно, майже невпевнено — взяв мене за щоку, ніби тримав щось дуже крихке.

Коли він нарешті відступив на кілька сантиметрів, я ледве зібрала думки.

— Дьом… — прошепотіла я, бо більше нічого не могла сказати.

Він усміхнувся.

Тихо.

Тепло.

Так, що моє серце десь упало і розбилось.

— Тепер ти не тікаєш, — сказав він м’яко, але впевнено.

— Я… — я знову куснула губу. — Я не знаю, що роблю, коли ти поруч.

— Це прекрасно, Єво.

Бо я знаю, що роблю, коли поруч ти.

О БОЖЕ.

МЕНІ КІНЕЦЬ.
— Пройдеш? — нарешті питаю, жестом запрошуючи в кімнату.

— З радістю, — відповідає він.

Він заходить у мою вітальню, оглядає її так, ніби хоче запам’ятати кожну деталь.

— Хочеш чаю? — запитую, щоб відвести думки хоч кудись.

— Хочу тебе бачити поруч, — каже він. — А чай… буде бонусом.

Я відвожу погляд, бо, якщо дивитись прямо на нього, можу розтанути.

Ми сіли на дивані.

Я трохи збоку, він ближче.

Не надто, але… достатньо, щоб я відчувала його тепло.

Його рука лягла на спинку дивану позаду мене.

Я відчула легкий дотик до плеча, ненавмисний… або навмисний?

Я вже не знала.

— Ти не шкодуєш, що я прийшов? — питає він тихо.

— Ні, — кажу чесно. —

Я просто… не очікувала.

— Я теж не очікував,що поцілунок буде настільки… — він робить паузу. —

Правильним.

Я знову ледь не втратила дар мови.

Я трохи посунулась, і моє худі сповзло з плеча.

Лише трішечки.

Але йому цього вистачило, щоб зупинитись.

Його погляд опустився на моє оголене плече.

Повільно.

Повільно.

ПОВІЛЬНО.

Я відчула, як мої щоки загорілись.

Він провів поглядом по моїй ключиці…

потім підняв очі на мої…

І ковтнув.

— Єво… — голос став хрипким.

— Це… випадково, — кажу тихо.

— А мені здається… що це найкраща випадковість за сьогодні.

Я задихнулась.

Ми говорили.

Сміялись.

Мовчали.

Дивились одне на одного так, ніби це щось нове і небезпечне.

Коли годинник показав північ, він нарешті підвівся.

— Я повинен їхати, — сказав він, дивлячись на мене так, ніби йому боляче йти.

— Так… — ледь видихнула.

Він підійшов ближче.

Поклав руку мені на щоку.

— Дякую за сьогодні, Єво.

Я опустила погляд.

— Добраніч, Дем…

— Добраніч, недоступна леді, — прошепотів він і легко торкнувся моєї скроні губами.

Коли двері зачинились, я впала на диван і закрила лице руками.

Я вляпалась.

Справді вляпалась.

І, блін… мені це подобається.Але я страшенно цього боюсь.