РОЗДІЛ 12. ЄВА

Двері клацнули позаду нього, і в квартирі стало…

тихо.

Не просто тихо.

Густо тихо.

Та тиша, яка лягає на плечі, змушує ковтати повітря частіше і думати — рідше.

Дем стояв у коридорі, рука все ще торкалася ручки дверей.

Але погляд…

Погляд був на мені.

Той самий.

Надто уважний.

Надто прямий.

Надто небезпечний.

— Я думала… — почала я, але голос зірвався.

— Не думай, — відповів він тихо.

Я заклякла.

ЩО ЗА «НЕ ДУМАЙ»?!

Я ТУТ ВСЕ ДУМАЮ!

Він зробив ще один крок вперед.

І я відступила.

Трішки.

Буквально на пів ступня.

— Єво, — сказав він спокійно. —

Ми маємо поговорити.

«О боже, зараз буде лекція, я виглядаю як дурепа, а він скаже, що це була помилка й—»

— Я не хочу, щоб ти боялася мене, — перебив він мої думки, ніби читав їх.

— Я не боюся, — одразу збрехала.

Куточок його губ сіпнувся.

Він знав, що це брехня.

Він все знає.

Він MENE читає як інструкцію.

— Добре, — сказав він. —

Тоді скажи, чому тікаєш?

Я закусила губу.

— Я не тікаю… — почала.

— Тікаєш, — сказав він спокійно.

Без образи.

Без тиску.

Просто — факт.

Я видихнула.

— Добре… можливо, трошки.

— Трошки? — підняв брову.

— Ну… — я жестом показала «чуть-чуть». — Отак.

Він зробив три кроки до мене, і тепер між нами було менше пів метра.

Я відчула запах його парфумів.

Легкий. Деревний.

Теплий.

І, курва мать,

як же він гарно пахне.

— Чому? — тихо запитав він.

Як пояснити?

Що він мені подобається настільки, що я не знаю, як дихати?

Що коли він дивиться — я забуваю усі слова?

Що той поцілунок…

Був не імпульсом.

Був бажанням.

Я ковтнула.
— Бо… я не знаю, що роблю, коли тебе бачу.

Він усміхнувся. М’яко.

Не нахабно.

Не самовпевнено.

М’яко.

— Добре, що ти не знаєш, — сказав він. —

Бо я знаю, Єво.

І це вперше, коли я хочу знати більше.

Моє серце зробило трійне сальто.

— Дем…

— Мм?

— Це все якось… швидко.

Він ще на крок ближче.

Його рука торкнулась моєї.

Тепло.

Обережно.

Ніби питала дозволу.

— Життя швидке, Єво, — прошепотів він. —Але коли зустрічаєш когось,то варто хоча б спробувати.

Він нахилив голову трохи ближче.

Не торкнувшись.

Навмисно.

— Ти дала мені шанс сьогодні.

Тим поцілунком.

І я не збираюся робити вигляд, що його не було.
Мій подих перебився.

— То що… — прошепотіла я. —Ти хочеш?

Він торкнувся мого підборіддя кінчиками пальців і підняв моє обличчя до свого.

— Бути поруч, — відповів тихо. —Не на роботі.У твоєму житті.

Я не знала, що сказати.

Що думати.

Що робити.

Я просто…

стояла.

Плавилась.

І хотіла його ближче.

— Я не обіцяю нічого, — прошепотіла я.

— І не треба, — відповів він, дивлячись прямо в мої очі. —

Просто дозволь мені бути.

Тиша.

Така тепла, що в ній можна жити.

— Добре, — сказала я ледь чутно.

Він видихнув — повільно, з полегшенням.

— Одне ще спитаю, — додав.

— Що?

Він усміхнувся тим самим хижим, від якого в мене ноги стають ватяними.

— Можна я поцілую тебе вже по-справжньому?

Без втечі?

Мої коліна офіційно подали у відставку.

— …Так.

І він нахилився.

Не різко.

Не агресивно.

Не так, як у кабінеті.

А ніжно.

Глибоко.

Повільно.

По-справжньому.