РОЗДІЛ 11. ЄВА

Я зайшла додому, кинула ключі на тумбу

і зробила те, що робить кожна нормальна жінка в стані емоційного колапсу:

почала прибирати.

Я відсунула стільці.

Потім поставила назад.

Потім знов відсунула.

Протерла стіл.

Потім ще раз.

І ще.

Пилюки там не було з учорашнього дня — але я терла так, ніби хотіла стерти власний позор.

— Блін, Єво, що ти наробила, — бурмочу собі. —Ти що, дурна? Ти сама взяла і ПОЦІЛУВАЛА його?!

Я підстрибнула, коли згадала, як це зробила.

Різко.Сміливо.Нахабно.А тепер… тепер я хочу лягти обличчям у підлогу і не вставати.

Я сама його поцілувала.

САМА.

Бляяяяя.

Я переставляла вазу третій раз на різні місця.

Потім перекладала подушки.

Потім вирішила помити чашку — одну.

Потім другу.

Потім обидві ще раз.

— Для мене витнути фігню — це нормальна справа, — говорила я сама собі. —Але Демʼян… він не фігня!Він нормальний!Він… бляха… красивий!Розумний!Харизматичний!

А його тіло?Мммм…особливо коли на ньому біла сорочка,яка облягає всі його мʼязи і ті тату які видніються з під неї .Впевнена ,що там забите все тіло і то до біса сексуально . 

Так !!!! Я хотіла цього чоловіка ,але боялась собі в цьому зізнатися! 

Я впала на диван.

Замовкла.

І через хвилину схопила телефон.

— Алло? — почула голос Ксю. —Євусь? Все добре?

— Ксю… Ти маєш хвилинку?

— Для тебе хоч годину, рідна. Кажи.

Я зробила глибокий вдих.

— Я сьогодні… витворила… таке… Я зробила помилку. 

— Ну давай, лякай.

— Я… поцілувала Дем’яна.

Тиша.

Гробова.

— Ксю?

— …

— Ти там?

— Я тут.

— І що скажеш?

— Єва…

— Я знаю. Я ідіотка. Я дурепа. Я не хотіла! Я не знаю, чому я це зробила! Це ж я! Для мене фігню витнути — норма, але він… він не фігня!

— Угу.

— Ти думаєш, я тепер виглядаю, як дурепа в його очах?

— Ні.— Видихнула та 

— НІ??

— Н-і, Єво.— повторила подруга . —Ти виглядаєш як дівчина, яка перестала гратися і нарешті показала, що їй хтось подобається.

— Та він мені не подобається!

— Ага. Розкажеш ще комусь, бо я не вірю.Я теж заперечувала симпатію до твого брата . — Я закотила очі, хоч Ксю цього й не бачила.

— Що мені робити завтра?

— Нічого.

— В сенсі?

— В сенсі, приходиш на роботу так, ніби нічого не сталось.Спокійно.Впевнено.Без втеч.

І без вибачень.

— А Дем?

— О, рідна… Якщо він реально чогось хоче — він сам візьме все в свої руки.Справжній чоловік не пропускає шанси.А Дем, ну, сама ж бачиш.Він нормальний,відповідальний і в тебе вже трохи закоханий.

— ТИ ЩОСЬ ВИДИШ, ЧОГО НЕ БАЧУ Я?!

— Угу.

— Ксю!

— Євусь, поцілунок — це зелений сигнал. Не червоний.

Я закрила лице руками.

— Все. Я краще піду спати.

— Давай, рідна. Завтра скажеш, що буде. Люблю.

— І я тебе.

Я поклала слухавку.

Нервово перевісила рушники.

Протерла кухню.

Зібрала сміття.

Поставила нові квіти у вазу.

Так, я прибираю, коли нервую.

Такий я рідкісний покемон.

І от…

коли я вже підмітала коридор —

дзвоник у двері.

Я застигла.

Серце вдарилося об ребра.

— Це не він. Це точно не він. Це курʼєр. Це сусід. Це…

Я підійшла до дверей.

Відчинила.

І мало не впала.

На порозі стояв Демʼян.

Втомлений після роботи.

У чорній сорочці.

І з тим самим поглядом, який робить з моїх колін желе.

— Ти що… тут робиш? — питаю тихо.

— Ти поцілувала мене, Єво, — каже він низьким голосом. —

Запалила вогник і втекла.

Він пройшов до квартири і зупинився блище до мене.

Близько.

Небезпечно близько.

— І ти думаєш, я залишу все так, як є?

Я вдихнула.

— Дьом…

— Ні, Єво.

Цього разу говорю я.

І він закрив за собою двері.