РОЗДІЛ 8. Єва

Врятуйте мене від цього чоловіка. І бажано негайно

Я думала, що гірше, ніж сьогоднішня кухня, вже нічого не буде.

Але Всесвіт та Дем домовилися.

Зміна закінчилась.

Я на підборах, втомлена, з думками типу:

«Якщо я ще раз почую його голос, я піду в декрет, не маючи дітей»

…і тут я виходжу на вулицю.

А ТАМ ДОЩ.

Серйозний такий.

З тими великими краплями, які б’ють по асфальту, ніби комусь мстяться.

— Ідеально… — бурмочу.

— Просто шикарно, Єво. Молодець. Без машини. В шпильках. У білому. Геніально.

І в цей момент позаду:

— Пішли.

Я аж підстрибнула.

Обертаюсь.

Дем стоїть, як герой турецького серіалу:

в дощі, рука в кишені, сорочка темніє від води…

і посмішка «ти моя здобич, Єво».

— Пішли? Куди? — питаю.

— Додому. Підвезу тебе . Ти ж без машини.

— Мені не треба допомоги.

— Ну тоді мокни. Я подивлюсь.

— Ти… нестерпний.

— А ти намокнеш за дві хвилини. Хочеш застуду?

— Хочу НЕ ТЕБЕ.

— Брехня.

Я закотила очі так, що мало не побачила власний мозок.

Занадто близько.

Підняв руку.

Зняв із себе свою чорну куртку й накинув мені на плечі.

Накинув так…

ніби торкався мене всім тілом, а не тканиною.

Худі  важке , тепле, пахне ним:

дорогим парфумом, деревом і чоловіком, який знає, чого хоче.

Мене.

— Не хочу твоє худі , — пробую зірвати з себе.

— Не смій, — каже тихо, але так, що в мене всередині щось хруснуло. —

Воно вже на тобі.

— Дем…

— Ммм?

— Відпусти.

— Не хочу.

Він взяв мене за руку

Просто так.

Раптово.

Не сильно.

Не грубо.

Але так, що моє серце пропустило удар.

— Ходімо, — сказав. —Поки ти не промокла до нитки і я не вирішив забрати тебе додому силою.

— ТИ НЕ…

— Можу.

Я ковтнула повітря.

Цей чоловік мене зламає.

Я полізла на пасажирське, гріюсь у його куртці, а він сідає водієм, клацає замком і кидає погляд:

— Тобі личить.

— Що?

— Моя кофта .

— Заткнись.

— Добре.

— Справді?

— Ні.

Він заводить машину, вмикає обігрів і опускає голос:

— Єво…

— ЩО?

— Я не дозволю тобі йти під дощ.

— Я не питала дозволу.

— Тобі сподобалось, що я тобі дав кофту . Не бреши.

Я заплющила очі.

— Це просто худі.

— Ага. І просто рука. І просто погляд. І просто ти червонієш.

— Я НЕ…

— Єво.

Голос низький, шовковий.

— Ти реагуєш на мене. І я це бачу.

Я стиснула кулак.

— Мені просто холодно!

— У машині?

— ТАК!

— З підігрівом ?

— ТАК!!

Він сміється.

Господи, за що.

Коли ми під’їхали до мого будинку

Він не поспішав.

Вимкнув двигун повільно, як у любовній сцені.
Повернувся до мене.

Тихо.

Без усмішки.

Серйозно.

— Єво…

Ні.

Ні-ні-ні.

Не так.

Не зараз.

— Що? — видихаю.

— Я все одно тебе доб’юсь.

Я закусила губу.

Помилка.

Він глянув.

— І не дивись на мене так, — додає.

— Як?

— Наче хочеш, але не дозволяєш собі.

Я захлинаюсь повітрям.

— Я піду , Дем.

— Добре.

Він відчинив двері… але сказав:

Він вийшов з машини, обійшов її, відкрив мені двері — тримаючи парасольку над моєю головою, а НЕ над собою.

І коли я вийшла,хотіла зняти кофту , він зупинив мене:

—  не знімай.

— Чому?

— Тому що мені подобається знати, що ти носиш щось моє.

Я завмерла.

А він розвернувся і пішов.

Мокрий.

Красивий.

І небезпечний.

Ох . Я або пропаду, або закохаюсь.

І обидва варіанти — кінець.