РОЗДІЛ 6 .Єва

Курва мать.

Цей чоловік мене в могилу заведе.

Серйозно.

Я ще двадцять пʼять років не прожила, а вже відчуваю, як сивію.

Я стою перед дзеркалом і дивлюсь на себе так, ніби вперше в житті бачу своє відображення.

— Єво… що за хєрня… — шепчу сама собі.

В суботу він клеїть мене в клубі.

В неділю сидить у мого брата за столом і пʼє віскі, ніби в себе вдома.

Потім — в моїй машині, в моєму особистому просторі, куди я взагалі-то навіть друзів інколи не пускаю.

А ввечері — смс:

«Добраніч, недоступна леді.»

Недоступна леді.

Та я б його каструвала тим словом.

Але, блін…

БЛІН.

Мені подобається.

Проклятущий він чоловік.

Сьогодні вранці я збираюся на роботу, як дурочка.

Витягнула найвищі шпильки, на яких я можу ходити максимум дві години.

Найсексуальнішу шкіряну спідницю, яка облягає так, ніби намальована.

І найтіснішу білу блузку, яка підкреслює мій повний третій розмір так, що навіть я на себе задивляюся.

Губи — червоні.

Погляд — хижий.

Настрій — воювати й перемагати.

— Блін, Єво… да здаєшся ти, — бурмочу собі.— Мені подобається його гра.

Так.

Я сказала це вголос.

Мені подобається, як він клеїть мене.

Як фліртує.

Як дивиться так, ніби бачить мене наскрізь.

Від його погляду у мене мурашки польку танцюють на всьому тілі.

Що буде далі?

Без поняття.

Але, курва мать, мені подобається.

   ***

Я заходжу всередину перша.

Давид сидить за столом на планерці.

Ксю поруч.

І вони обидва дивляться на мене так, ніби я модель Victoria’s Secret, яка заблукала і потрапила у ресторан.

— Ух ти… — каже Давид. —Це що, нова форма?

— Закрий рота, — шиплю. — Ксю ледь не падає зі стільця від сміху.

— Євусь, ну ти секс-бомба, чесно.

— Ксю, я вб’ю тебе.

І тут…

ДЕМ.

Входить.

Мовчки.

Але очима…

Він мене зняв, роздягнув, одягнув і підпалив.

Його погляд ковзнув з голови до п’ят.

І назад.

Я зробила вигляд, що не помічаю.

Хоча всередині я вже диміла.

Він підходить ближче й сідає навпроти.

Не поруч.

Навпроти.

Щоб бачити все.

— Доброго ранку, — каже повільно, низько, так, що в мене коліна трохи підкошуються.

— Доброго, — відповідаю твердим голосом.

— Виглядаєш… професійно.

Професійно?

Серьозно?

— Дякую, — кажу. —На відміну від деяких, я вмію поводитись на роботі.

Його усмішка…

Я хочу її стерти.

Але не руками.

Губами.

Господи, Єво, ЩО ти думаєш?!

Давид починає говорити про плани, бізнес, графік, але Дем взагалі не слухає.

Він слухає мене.

Мій подих.

Мої нерви.

Мої рухи.

Кожного разу, коли я закидаю волосся назад, він ковтає повітря.

Кожного разу, коли я піднімаюсь по щось — він ледве не падає.

Ксю шепоче мені:

— Він тебе жере очима.

— Ксю, замовкни.

— Я просто кажу, що якщо він зомліє — я не підніму.

Давид дивиться на нас, як на цирк.

— Ви нормальні? — питає.

— Це питання до них, — киваю на Дема.

— Я б сказав, питання до неї, — каже Дем.

Я гризу себе зсередини, але виглядаю як лід.

— Робота.

— Робота, — повторює він із посмішкою.

 ***

Я виходжу з кабінету.

Випадково зупиняюсь біля дверей.

Чую їхні голоси.

Давид:

— Ну що, брат, ти живий після цього шоу?

— Я або зведу її з розуму, або сам пропаду, — чую голос Дема.

Я стискаю ручку дверей так, що можуть потріскати нігті.

Він…

ВІН це серйозно сказав?

Я або зведу її з розуму…

Хм.
Так, Демʼяне.

Спробуй.

Бо якщо хтось тут когось зведе з розуму — то це буду я.