РОЗДІЛ 4 . Демʼян

Єва йшла до машини так, ніби кожен її крок — це виклик.

Серйозно.

Оця хода «не наближайся, бо зламаю» ще більше змушувала наближатись.

Вона натиснула кнопку, відкрила свою Audi, кинула мені погляд:

— Сідай уже. І не відповзай від дверей — я тебе викидати не збираюсь.

— А шкода, — усміхнувся я. —

Мені подобається, коли ти мене чіпаєш.

— Я… тебе… чи-па-ю? — вона ледь не задихнулась.

— Ага. Поглядом. Дуже відчутно.

— Господи, — пробурмотіла вона. —

Хоч би раз був нормальним.

Я сів у машину.

Єва сіла за кермо, натиснула кнопку старту — і навіть не подивилась на мене.

— Дай телефон, — сказала сухо.

— Навіщо?

— Вбий адресу. Я за місто сама не поїду — у мене мозок сьогодні на лікарняному.

Я взяв телефон.

Красивий, білий, з чохлом у блискітках.

Пахне нею.

Ідеальний момент.

Вона відволіклась на дзеркало, поправляючи губи — і я швидко ввів адресу…

…А ПОРУЧ — свій номер.

І натиснув «подзвонити».

Мій телефон у кишені вібрачно подав голос.

Супер.

Контакт «Дем 😈» створено.

Я одразу ж стер дзвінок із журналу, натиснув «готово», повертаю їй телефон.

— На, — кажу.

— Швидко ти, — буркнула вона.

— Я взагалі швидкий.

— Мені це не цікаво.

— Ей. А дарма.

Вона закотила очі, увімкнула коробку передач — і ми рушили.

Я не вмію мовчати, коли поруч сидить жінка, яка вчора послала мене,

а сьогодні пахне кавою й моїми нервами.

— То ти директор ресторану? — питаю.

— Ага.

— Серйозна посада.

— Ага.

— Мені подобається.

— Ага.

— Єво, ти тільки «ага» сьогодні й кажеш?

— Ага.

Я засміявся вголос.

Вона різко глянула на мене:

— Це не жарт. Я не в настрої з тобою фліртувати.

— Ти фліртуєш навіть, коли не хочеш.

— Я НЕ фліртую.

— Ти зараз фліртуєш.

— ДЕМ!

— Бачиш? Навіть коли кричиш моє ім’я — звучить як зваблення.

Мені прилетів погляд, яким зазвичай кидають ножі.

Солодко.

Вона змусила мене хотіти більше

Я нахилився ближче.

Не торкаючись.

Просто так, щоб вона відчула моє тепло.

Вона вдала, що дивиться на дорогу.

Угу.

Звісно.

— Скажи чесно, — кажу тихо. —

Ти пам’ятаєш мене з вчорашнього вечора?

Вона ледь-ледь куснула губу.

Попалась.

— Ні, — відповіла. —Мільйон чоловіків у клубі. Ти — один із…

— Брехня.

Вона стиснула кермо.

— Чому ти так вирішив?

— Тому що, коли ти мене побачила у дворі, ти мало не втратила мовлення.

— Я… це… бо… Міра налякала…

— Ммм.

— ЩО «ммм»?!

— Нічого. Просто люблю, коли ти виправдовуєшся.

— Я НЕ виправдовуюсь!

— Ще й голос тремтить…

— У МЕНЕ НІЧОГО НЕ ТРЕМТИТЬ!

— Підборіддя трохи.

— ХАМ!

Я сміявся так, що вона мало не вдарила мене сумкою.

А потім я сказав головне

— Єво… — тихо, але так, що вона ледь не загальмувала посеред дороги.

— Що?

— Ти точно впевнена, що хочеш, щоб я мовчав?

Вона на секунду закрила очі.

— Так.

— Ні.

— ТАК!

— Мені здається — ні.

Я нахилився ще ближче, майже торкаючись її плеча.

— Бо якщо я замовкну… ти почуєш свої думки.

— І що?

— Думаю, вони про мене.

Її щоки стали рожевими.

Вона різко сказала:

— Замовкни.

— Єво…

Я не можу.

— Чому?

— Бо ти мені подобаєшся.

Вона ковтнула повітря так, ніби вперше це робила.

— Ти… ти мене навіть не знаєш.

— Зате дуже хочу.

— Не вийде.

— Ти мені це вже казала вчора. Пам’ятаєш?

— Я НЕ…

— Ага-ага. «Мене не цікавлять такі знайомства».

Він усміхнувся.

— Тільки тепер я твій бос.

Вона труснула головою.

— ТИ НЕ МОЙ БОС!

— Скоро буду.

Вона вдарила по сигналу — випадково.

Я мало не вдавився сміхом.
 

Коли ми під’їхали до міста, вона зупинилась біля узбіччя.

— Все. Далі я сама поїду.

— Добре, — я відкрив двері. —

Але номер у моєму телефоні ти вже залишила.

— Я НЕ залишала!

— Ага. Це не ти дала мені телефон.

— Я думала, ти нормальний!

— Ой, Єво…

Зачиняю двері.

Нахиляюсь до її вікна.

— Ти ще дуже багато всього про мене думаєш не так.

І додав шепотом:

— Це тільки початок.

Вона різко натиснула газ — і поїхала.

Сердита.

Збита з пантелику.

І без шансів уникнути мене.