РОЗДІЛ 2 . Єва

Я взагалі-то планувала заїхати до Міри на пів годинки, дати їй обіймашку, поговорити з Ксю — і поїхати спати на диван до себе додому.

Але цього плану не стало в момент, коли Дем’ян підморгнув мені.

Бо тепер я пішла шляхом, який веде або до коми, або до романтичної катастрофи.

— Євусь, ну залишайся з нами на обід, — каже Ксю, обіймаючи мене однією рукою, а Міру іншою.

— Ти й так тут уже, ми щойно шашлик знімемо.

— Та я не… я ж просто на хвилинку…

— Чудово! — раптом каже Дем’ян. —

Тоді я сяду ось тут.

І СІДАЄ ПОРУЧ ІЗ МНОЮ.

Не трохи поруч.

Не на відстані.

А впритул.

Так, що я чую запах його парфуму.

Чоловік, ти що, парфумами мене вмовляти зібрався?

Бо працює.

— Це моє місце, — кажу я, перехрещуючи ноги й дивлячись на нього зверху вниз.

— Ніде не бачу таблички «зайнято», — спокійно відповідає він.

— А очі користуватися пробував?

— Пробував. Бачу дуже гарну компанію.

Ксю і Давид тихо хіхікають одне одному.

— Велкам ту моє особисте пекло, — шепочу я Ксю під ніс.

Вона шепоче у відповідь:

— Ага. Пекло, де тобі вже гаряче, я бачу.

— Ксю. Мовчи.

— Не можу. Це дуже цікаво спостерігати.

Давид підливає собі віскі й каже:

— Дем, брате, бачу, ти вже швидко влився в атмосферу.

— Я завжди швидко вливаюся, — демонічно посміхається Дем, і я ледве не подавилася салатом.

— Єво, передай хліб, будь ласка, — каже Дем.

Я беру хліб, тягну його, але так, аби не торкнутися його руки.

Та він робить навпаки — торкається МОЄЇ.

Тепло його пальців проходить по шкірі знизу вгору, як струм.

— Обережно, — каже він тихо. —

Можеш обпектись.

— Я не обпікаюсь, — огризаюсь.

— Ні? Хм… подивимось.

Ксю опускає голову в тарілку, щоб не зареготати.

Давид дивиться на нас так, ніби включив телевізор з шоу «Переживе чи зламається».

Міра сидить між нами, їсть огірок і ніби коментує:

— Єва сердита. А Демʼянчик сміється.

— Тому що Демʼянчик провокує, — кажу я.

Він нахиляється до мене:

— Я? Ти впевнена?

— Абсолютно.

— Мені подобається твоя впевненість. —

Нахиляється ближче.

— А от цікаво, що ти скажеш, коли я стану твоїм босом?

Я пишуся внутрішнім криком:

БОЖЕ, ЗА ЩО МЕНІ ТАКЕ?

— Ніяким ви мені босом не станете.

— Це Давид вирішує, — каже він спокійно.

— А він хоче, щоб ти керувала новим рестораном.

Я обертаюсь на брата:

— Давид?!

— Кохана, ну це ж класна ідея… —Він вже намагається втекти поглядом до Ксю.

— Ти ж крута. Ти справишся.

— Ага, він просто хоче, щоб я згинула на роботі!

— Ні, — каже Дем. —Я хочу, щоб ти працювала зі мною.

Я:

Окей.

У мене закінчилися слова.

Після обіду Ксю встає:

— Я піду зроблю чай і принесу десерт. Дав, йди допоможи.

— З радістю, — каже Давид і йде за нею.

І я раптом залишаюсь…

ОДНА.

З Дем’яном.

І Мірою, яка бігає за котом, створюючи біговий шум, ніби хтось включив саундтрек.

Дем відкидається назад у кріслі, трохи повертається до мене й каже тихим, низьким голосом:

— Тепер, коли ми «не знайомі» — усміхається куточком губ— цікаво починати все спочатку.

Я змушую серце битися повільніше.

— Я ж сказала, що не знайомлюся в клубах.

— Так це ж не клуб, — каже він.

— Це дім твого брата.

Пауза.

— І я все ще хочу познайомитись.

Я піднімаю підборіддя.

—  А я все ще не хочу.

Він нахиляється ближче.

— Ти хочеш, Єво.Просто поки що боїшся зізнатись.

Я шиплю:

— Я боюсь тільки того, що ти керуватимеш мною на роботі.

Він сміється тихо, небезпечно приємно.

— Це навіть цікавіше.

Я стискаю кулак під столом.

— Ви мені працювати не завадите.

— О, я ще не почав заважати, — каже він. —

Але скоро побачиш, що я в цьому дуже талановитий.

У мене по спині біжать мурашки.

Він тримає мене поглядом, як хижак, який знайшов свою улюблену жертву.

— Ми ще подивимось, — кажу я хриплим голосом.

Він усміхається ширше.

— Ідеально.

— Що саме?

— Те, як ти вже включилась у гру.

Я ковтаю повітря, ніби вчусь дихати заново.

Бо я знаю одне:

Це буде війна.

І це буде кохання.

І це буде найсолодший бардак у моєму житті.