РОЗДІЛ 1 . Єва

Я прокинулась із таким похміллям, ніби мені вчора голову не шампанським промили, а пральною машиною на віджимі.

Підходжу до дзеркала, дивлюсь на себе й кажу вголос:

— Єво… оце ти нанюхалась вчора коктейлями. Голова квадратна, очі висять, волосся просить про евтаназію. Молодець. Пишаюсь.

Чудово.

Неділя. Мій офіційний вихідний.

Можна спати до вечора.

Але я — дурепа, бо думаю:

«Може, поїхати до Мірочки? Вона хоч радість приносить. Не те що печінка після алкоголю».

Ставлю каву.

Перший ковток — інакше як «повернення до життя» не назвеш.

Перший ковток — і життя повернулося в тіло на 5%.

Дзвонить телефон.

На екрані: Ксюня 🤍

— Євусь, ти жива?

— Тіло — ні. Душа — ще тримається.

— Ну тоді приїджай  до нас, Міра вже репетує: «мамуля Євуля хочу!»

— Я melt…

— Ми вдома і дуже тебе чекаємо .

Окей.

Хто я така, щоб відмовити дитині, яка мене любить більше, ніж мій тато?

Збираю себе до купи, вмощуюсь у свою білосніжну Audi, включаю кондиціонер на заморозку мозку, і погнала.

Вирулюю у двір.Підпираю чийсь порш . 

І не встигаю вийти, як до мене мчить маленький рожевощокий торнадо.

— МАМУЛЯ ЄВУЛЯЯЯЯ!!!

— Ох ти моя булочка, — беру її на руки. —Ну що, ти знову виросла? Знову? Ти що там їси — дріжджі?

— Хочу показати татового гостя! — каже Міра.

Я сміюся:

— Ага. Черговий Давин бізнесмен. Зараз знову якийсь дядько з бородою…

Я йду за нею у двір.

Переступаю поріг тераси.

І бачу.

Біля столу сидить Давид.

І поруч із ним —

той самий чоловік.

Той нахабний красень із клубу.

Той, який учора підставив руки з обох боків барної стійки.

Той, який нахилився до мене так близько, що я мало не згрішила в думках.

Той, якому я сказала: «Мене такі знайомства не цікавлять».

І зараз він сидить у дворі мого брата.

П’є віскі.

Такий спокійний.

Такий гарячий.

Такий НЕ ТУТЕШНІЙ.
Я зупиняюся, як прибита.

— Ооо, які люди, — каже Давид і ледве не рже.

Я хоч убийте не можу нічого сказати.

Міра підбігає до чоловіка:

— Дееемянчику, це моя мамуля Євуля! — Нє ну Мірочка себе з ним поводить, наче вони найкращі друзі. 

Дем’ян.

Окей, тепер я знаю його ім’я.

Шкода, що моє серце дізналось першим.

Він дивиться на мене, і в очах у нього — не впізнавання, а

шок із домішкою кайфу.

— Єва, — каже він повільно. —

Ну привіт… яка несподіванка.
Я ковтаю повітря.

Гра почалась.

— Ви… про що? — роблю вигляд максимально чистої душі. —

Ми… знайомі?

В ту секунду Давид мало не поперхнувся віскі.

Ксю вже схопилась за рот, щоб не зареготати.

А Дем’ян…

Він сміється очима.

— Ні, — каже він. —

Мабуть, дійсно ні.

Не знайомі.

Пауза.

— Дем, — каже Давид. —Це моя сестра, Єва. Вона працює директоркою в моєму ресторані.

Дем’ян піднімає брову.

— Сестра?— Погляд — на мене.— Директорка?

Я стою і думаю:

«Не впасти. Не присвітити. Не показати, що я в шоці».

І тут він, з нахабною посмішкою, каже:

— Ну… тоді я пропоную перевести її в наш новий ресторан.

Нехай наведе там порядки.

Раз вона така… відповідальна.

Я давлюсь власною слиною.

— Вибачте, куди мене?

Давид сміється:

— До нас із Демом. Ми об’єднуємо бізнес.

— Чудово, — каже Дем спокійно. —Будеш під моїм керівництвом.

Я:

В голові моїй:

НЕ-Е-Е-Е-Е.

А вголос:

— Я? Під чим ,перепрошую? Під керівництвом? . Я людина непіддатлива керуванню.

— О, — усміхається Дем. —Мені вже подобається.

Між нами пролітає іскра, така сильна, що Ксю шепоче Давиду:

— Вони або вб’ють одне одного… або одружаться.

— 50 на 50, — каже Давид.

Я відчуваю, що серце вже не просто стукає — воно б’є барабани всередині грудей.

Дем’ян дивиться на мене ще раз.

Повільно.

Облизує губи.

І каже тихо:

— Ну що, директрісо…будемо знайомитись?Цього разу — офіційно.

Я усміхаюсь куточком губ.

— Ми ще подивимось… хто ким керувати буде.

Він сміється.

— Граємо.

І мені стає гаряче.

Дуже.