Розділ 16

Минув майже місяць з того моменту, як я повернувся з іншого світу. І весь цей час, скільки не думав про новий візит, не наважувався туди повернутися. Після останньої зустрічі з тим, що можна було назвати справжніми жахами, я прокинувся в полумертвому стані: тіло пекло, кожен м'яз болів, ніби мене били і шматували. Я довго вдивлявся у стелю, намагаючись забути образи тих людей, що напали на нас. Ні, то були не люди... Чудовиська. І вони не просто лякали, а реально могли нас вбити.

Раніше вони сиділи в своїх печерах, але тепер все змінилося, і інший світ став ще більш божевільний та небезпечний. Тепер це місце не тільки для втечі від реальності, не просто цікава пригода. Це також реальне випробування, яке може залишити грубий глибокий відбиток на тілі й розумі.

І все ж, нехай і місяць не медитував, я не думаю, що це кінець. Скоріше просто перерва, пауза, щоб трохи все обдумати. І сьогодні я вирішив спробувати знайти розраду в реальному світі — вийти на свіже повітря, прогулятися в парку. Можливо, це допоможе мені відкинути ті думки, які останнім часом нав'язливо переслідують.

Осінь забарвила дерева в багряні й золоті відтінки. Листя шарудить під ногами, і прохолодний вітер освіжає обличчя. Я йду алеєю, насолоджуючись затишним моментом, як раптом помічаю знайому фігуру з рудим волоссям. Серце стискається. Це вона. Елайза.

Дівчина йде назустріч, тримаючи собаку-поводиря. За цей місяць ми ще кілька разів перетиналися, але мені чомусь не вистачало духу навіть почати розмову. Оскільки вона сліпа то і не помічала моєї присутності.

Зупиняюся, намагаючись зібратися з думками. Щось підштовхує мене підійти ближче.

— Привіт, Елайзо, — кажу, зупиняючись поруч.

Вона повертає голову на звук мого голосу.

— Марк? Не думала, що зустріну тебе знову... Тобто...  

— Ми ж живемо в одному місті, тому не дивно зустрітися, — нагадую невпевнено. — Як ти?

— Непогано. Прогулянки завжди піднімають настрій. А ти?

Між нами раз у раз постають незручні паузи.

— Так само. Вирішив пройтися, трохи розвіятись. Осінь сьогодні особливо гарна.

— Розкажи мені, як виглядає парк, — просить дівчина.

Я усміхаюся і починаю описувати. Поки говорю, відчуваю, як напруга трохи розчиняється. Вона нахиляє голову, прислухаючись.

— Дерева стоять у золотих і багряних шатах, листя падає, утворюючи різнобарвний килим. Сонце пробивається крізь гілки, наче мерехтливе світло крізь вітражі.

— Звучить прекрасно, — вона усміхається. — А ти дуже ліричний. Доречі, я завжди любила осінь за ці звуки і запахи..

Ми йдемо разом, крок за кроком, намагаючись не прискорюватися і не порушувати цієї гармонії. І це при тому, що вона сліпа, а я кульгавий. Це мене дивує. 

Після хвилини тиші вона раптово зупиняється і повертає голову до мене. Я б міг сказати, що в неї рішучий погляд, але через її сонячні окуляри майже не бачу сліпих очей. Проте, все її обличчя виражає рішучість. 

— Знаєш, Марку… ти ж теж пам’ятаєш той світ?

Вона справді сказала це? Накриває шок. Ці слова щойно птахом зірвалися з її вуст, руйнуючи всі ілюзії! Я напружуюся, але швидко приходжу до тями.

— Пам'ятаю, — відповідаю тихо. — Хіба таке можна забути?

Вона зітхає з полегшенням. Я знаю, що вона відчуває, адже відчуваю це і сам. Ми обидва знали весь цей час, але мовчали. Упевнений, ми знали, хто ми, навіть під час першої зустрічі, коли я врятував її від бандитів.  І ось, нарешті завіса впала. Ми обидва можемо видихнути, адже тепер я знаю, що та рішуча і смілива Елайза — це вона. А той сміливий дослідник на ім'я Мервін — це я.  

— Я боялася, що це лише мої фантазії… що я просто вигадала все це. Але коли я тебе зустріла, почула твій голос… я зрозуміла, що ти — Мервін.

Ми обоє замовкаємо. Відчуваю, як важкі слова зависають у повітрі між нами.

— Там було не просто страшно, — зізнається вона, стискаючи в руці повідок. — Це було як справжній жах. Ці істоти… Там був мій вітчим. Несправжній, звісно. Справжній у в'язниці. Але то була його копія... І він намагався вбити мене. 

Я здивований, що той чоловік був не просто чудовиськом, а копією вітчима Елайзи. Але, як згадую свою тітку, що вийшла з печери, розумію, що то було не саме дивне. Той світ... Він вліз в наші голови і витягнув на світ наших «особистих чудовиськ», щоб заподіяти нам найгостріший біль, а потім убити. Тепер я майже не сумніваюся в цьому.

— Я пам'ятаю, — тихо відповідаю. — Та жінка була двійником моєї тітки, що намагалася вбити мене в дитинстві. 

Фізично відчуваю шок Елайзи. Вона опускає голову, а я бачу, як її руки тремтять. Її страх здається таким реальним, ніби ті істоти ще тут, поруч.

— Мені шкода. Я більше не хочу туди повертатися, Марку. Після всього, що ми бачили… Я просто не можу.

У її словах — не паніка, а глибоке усвідомлення, страх, що глибоко вкорінився.

— Розумію тебе, — кажу я, намагаючись знайти правильні слова. — Мені теж це все не дає спокою. 

Вона з полегшенням від моєї підтримки ледь торкається моєї руки. Мене пронзає струмом від цього дотика. Я переплітаю з нею пальці.

— Мені це потрібно. Спокій тут. І… ти, — її голос тихий, але в ньому звучить щирість. — Знаєш, ти мені подобаєшся, Марку.

Моє серце замирає на мить, і я сам не помічаю, як починаю усміхатися.

— Ти теж мені подобаєшся, Елайзо. Але ж я кульгаю, — додаю з ноткою самоіронії. — Хіба це виглядає привабливо?

Вона сміється, і цей сміх розганяє всі тіні навколо.

— А я сліпа, тож вийшло якраз. Здається, ми ідеальна пара.

Ми обоє сміємося, і ця легкість знімає напружений вантаж. Відчуваю, як наше взаєморозуміння набуває глибини.

— Обіцяй мені тільки одне, Марку, — вона говорить серйозно. — Обіцяй, що ми більше не повернемося в той світ.

Задумуюся, але відповідаю чесно:

— Обіцяю. Якщо тобі це необхідно, то ми залишимось тут.

— Там чудовиська. Вони найнебезпечніше, що може з нами трапитися.