Розділ 11

Ми з Мервіном летимо над сніговими горами. Сніг порошить наше волосся, обтяжує крила. Морозний вітер дме в обличчя: очі сльозяться, а щоки червоніють. Я мимоволі згадую ті фатальні дні снігової хуртовини, коли осліпла.
Як ми з матір'ю йшли зимовим однаковим лісом, давно заблукавши, без сили в ногах, і з висохлими шлунками. Усе довкола було білим, очі сльозилися й неймовірно боліли. Ми брели майже наосліп, насилу переставляючи ноги, що потопали в заметах. Орієнтувалися на виття вітру між деревами і скрип заметів. Я відчувала, як сніг виколював мені очі, перетворюючи їх на два палаючих вугілля. Білий безмовний ліс був усюди, жорстокий і нещадний. Немов світ перестав існувати, залишивши нас у безкрайній сніговій пустці. Мама приглушено плакала. Після криків у нас обох зірвалися голоси, ми були хрипкими, майже німими, і обидві знали, що не протягнемо довго, але продовжували йти, сподіваючись на диво. Кожна хвилина здавалася вічністю, кожен рух віддавався болем у виснажених м'язах. Мороз обпікав, наче сотні гострих голок, що вгризаються в шкіру.
У якийсь момент я відчула, як сили остаточно пішли, і впала на коліна, відчувши під собою холодний, млявий сніг. Мати, намагаючись підняти мене, сама спіткнулася і впала поруч. Білизна поглинула нас. Відтоді світ поринув у темряву...
— З тобою все гаразд? — запитує Мервін, і вириває мене з пелени болісних спогадів.
Я вдячна йому за це. Не хочу думати про свою трагедію. Не хочу згадувати, як мамі було боляче і страшно.
Іноді я думаю: може, було б краще, якби ми обидві тоді не повернулися з лісу?
— Усе добре, — я намагаюся посміхнутися Мервіну.
Ми летимо під важкими сніговими хмарами. Я все намагаюся вигледіти на землі місто, куди ми так прагнемо.
— Ми вже зовсім близько, — каже Мервін.
Нарешті, крізь снігові хмари починають проступати обриси: вузькі вулички, бруковані камінням дороги, черепичні дахи будинків із високими димоходами, з яких не здіймається ні димок. Місто занурене в тишу, ніби застигло в часі. Ми повільно знижуємося над площею з великим колодязем у центрі, оточеним кам'яними будинками з дерев'яними віконницями.
Як і попереджав мене Мервін, навколо зовсім немає людей. Будинки, на вигляд доглянуті, виглядають так, немов господарі покинули їх кілька днів тому. Ні ознак запустіння, ні слідів хаосу. Столи у дворику таверни вкриті снігом, але меблі акуратно розставлені, ніби напередодні тут бенкетували. Двері не замкнені. За вікном гріється великий пухнастий кіт. Цей світ так само сповнений тваринами, але ніби ворожий до людей.
Ми приземляємося на засніжену бруківку. Вигляд абсолютно порожнього міста чомусь навіює тривогу.
— Значить, ти був тут раніше? Чому не залишився? — запитую в Мервіна. — Тут мило...
— У такому місці ще сильніше відчуваєш самотність. Я віддаю перевагу селу.
Ми повільно йдемо вулицями порожнього міста. Мервін веде мене через вузькі проходи між будинками, повз засклені вікна, за якими можна помітити деталі повсякденного життя: остигле вогнище, глечики з водою, замерзлі відра на ґанку. Я відчуваю, що в цьому місті, попри його спокій, прихована якась таємниця, і мені хочеться її розгадати.
Дивлячись на Мервіна, я знову згадую Марка, який врятував мене в реальності від бандитів. Цікаво, а зовні вони схожі?
Уважно вдивляюся в Мервіна, і усвідомлюю, що, незважаючи на стільки місяців разом, я майже його не знаю. Хлопець поправляє густе темне волосся, яке вічно злегка розпатлане, але йому це до біса личить, а потім помічає чорну кішку. Зупиняється, присідає і гладить її. На землі ми ховаємо крила назад у спину, щоб не заважали. Без них Мервін виглядає трохи дрібнішим (адже його крила величезні й темно-сірі, як у занепалого ангела), але якщо порівнювати його з колишніми однокласниками, він точно вищий за більшість хлопчиків. Я зростом йому по шию.
Мервін піднімає на мене погляд, розуміючи, що я весь час його розглядала. Мені стає ніяково, червонію.

Мені дуже хочеться поставити більше особистих запитань Мервіну. Так виходить, що майже весь час ми обговорювали цей світ, наші подорожі, теорії, і майже не розмовляли про те, хто ми такі! Звісно, я вже знаю, що Мерв любить тварин, рідкісний дощ, польоти, захід сонця і срібло. Але цього всього так мало... Наче ми навіть не намагалися копнути глибше. Навіть боялися цього.

— Ти коли-небудь кохав? — різко запитую я.
Мервін збитий з пантелику різким особистим запитанням. Він дивиться в інший бік. Я вже думаю, що не дочекаюся відповіді, але через півхвилини він каже:
— Так. Одного разу.
Я зацікавлююся куди сильніше.
— Хто це був?
— Одна дівчина. Енні. Вона була дуже милою.
— Вона була тут? Де ви зустрілися?
Від цього запитання Мервін не просто губиться, він стає похмурим, наче я ступила на зовсім небезпечний ґрунт.
— Чому ти питаєш?
— Тому що хочу знати.
— Раніше не хотіла.
— А тепер хочу, — наполягаю я. — Звідки Енні?
— Ти не зрозумієш, — Мервін похмурішає ще сильніше, стискає губи. — Нам не варто це обговорювати.
— А я хочу.
Несподівано ми чуємо звук падіння, і це перериває нашу розмову. Обидва ахаємо, схоплюємося, і біжимо. Мервін обганяє мене, і першим зникає за поворотом.
— Зачекай! — кричу вслід.
Коли завертаю, Мервіна вже немає. Я в шоці озираюся на всі боки. Він просто зник: наче розчинився в повітрі.
— Мервін? Мервін! — кличу його.
Під ноги вибігає єнот. Бачу неподалік розбиту вазу, і розумію, що це він — причина гуркоту. Але це мене вже не хвилює. Я хочу знати: де Мервін?