Розділ 10

Одного разу мені наснився сон.
Він був такий же реалістичний і глибокий, як занурення у світ до Мервіна.
Це було темне, холодне й сире місце, що нагадувало печеру. Я бачила стародавні руни, що попереджають про зло: вони були викарбувані на каменях-велетнях, і накривали мене своєю тінню.
Раптово камені почали руйнуватися. Тріщини пішли по всій основі. Пил посипався на землю.
Камені стали розколюватися на дві, три і більше частин. Я відскочила назад, коли їхні осколки ледь не впали мені на голову.
Я сіла на вологий гравій, важко дихаючи і не розуміючи, де я. Подивилася нагору — і побачила серед кам'яних склепінь печери величезний отвір, що пропускає денне світло. Отвір був частково перекритий сплутаним корінням дерев.
Де я? Де Мервін?
Руйнування рун відчувалося, як знищення якогось бар'єра. Із глибин підземних шляхів до моїх ніг потекла непроглядна крижана темрява.
Я схопилася, злякано озираючись довкола й шукаючи вихід. Я не знала, що буде далі, але очікувала на появу чудовиська.
Темрява була схожа на приземний туман, що обпікав п'яти своїм морозом, і вкривав шкіру інеєм. Я поморщилася, намагаючись втекти, але було нікуди. Темрява вже охопила весь простір навколо.
Несподівано субстанція стала підніматися і складатися в людський силует. Я завмерла, вдивляючись у нього. Фігура вселяла в мене дику паніку: серце прагнуло пробити грудну клітку, холодний піт виступав на шкірі, м'язи німіли, а клубок жаху стискався в горлі.
Я вирішила бігти, але як це часто буває уві сні, ноги ніби вросли в землю. Не поворухнутися.
Силует став вимальовуватися дедалі чіткіше, ніби нашаровувався раз за разом, і нарешті я побачила... Не чудовисько. Людину. Але лід і жах, що виходив від нього, точно був нелюдським.
Це був блідий чоловік із довгим чорним волоссям та очима, темнішими за саму туманну ніч. На ньому був чорний плащ, схожий на древній, ритуальний.
І все ж, хоч він виглядав, як ми, я розуміла, що переді мною щось давнє, забуте, темне... Істота не з нашого світу, що лише прикидається одним із нас.
Йому коштувало всього лише раз пронизати мене своїм пильним темним поглядом, і тіло ніби вдарила блискавка. Дихання перехопило, сила з ніг остаточно висмокталася, і я впала на коліна. Чорний туман майже ласкаво прийняв мене у свої обійми, заморожуючи шкіру ще сильніше. М'язи рефлекторно стиснулися від холоду, а зуби застукали.
— Хто ти? — усе, що мені вдалося видавити із себе.
Чоловік усміхнувся.
— Ми ще зустрінемося, Елайзо, — його голос був металевий, холодний і хриплуватий.
Я насупилася, і повторила:
— Хто ти такий?
Але знову не отримала відповіді на своє запитання.
— Я чекав на тебе. Нарешті захист починає руйнуватися. Усе це завдяки вам.
Я не розуміла, що він має на увазі.
— Захист? Це руни?
Чоловік тихо посміявся. Навіть його сміх був холодним, моторошним.
— Ворота ослабли, — сказав він.
— Досить говорити загадками, — прошипіла я, сама не очікувавши від себе такої зухвалості.
Тоді чоловік задумливо відвів погляд убік і сказав:
— До зустрічі, Елайзо.